Одинадцять місяців
pipasuri — 24.01.2023
24 лютого зранку я збиралася на роботу та почула
вибухи на вулиці. Я почала розштовхувати маму та чоловіка.
"Мамо, почалася війна!" Ми нікуди не пішли. То був жах. Ми читали
новини. Боялися. Я не могла їсти. Нудило. Гралася з малою.
Наступні два дні ми боялися вийти на вулицю. З жахом дивилися
новини з Києва.
В неділю вийшли шукати бомбосховище. Знайшли. Мама запропонувала
чоловіку віднести туди старе ліжко.
І от. Перша тривога.
20 років я працювала у школі. Вчила дітей, як себе поводити. Але
коли почула цей звук. Мене просто накрило.
Я схопила доньку та її горщик. ( От звісно що саме головне? Дитина
та її горщик). Вибігла, впала на сходах, потім впала на вулиці.
Загубила наплічник доньки. Налякала малу. Вона потім довго мені
казала:"Мама, только не бежать!"
Дні до п'ятниці ми провели у бомбосховищі. Ми ночували при
температурі+5. Я відмовилася ночувати вдома. Тому що, сирени
починали працювати уночі, а піднімати та вдягати малу дитину не є
гарним. Це був жах. Третього березня ми дізналися, що наша знайома
виїхала з малим до Польщі.
Я прийняла рішення їхати. Ми зібрали свої два наплічники. Тому що
нам сказали мати дуже невелику кількість речей із собою. Ми не
брали ноутбук.(тут вже купили). Більшу частину речей потім чоловік
відправив поштою.
4 березня ми прийшли на вокзал. Вікна будинку моєї мами виходять на
залізничний вокзал. Але я відмовилася йти з будівлі вокзалу. Ми
поїли, поспали. Знову пролунала сирена.
Ми сховалися у бомбосховищі. У 18.20 прийшов потяг до Львова.
Це знову був жах.
Мою бабусю у 4 роки привели до дитячого будинку. Хто привів- ми не
знаємо. Вона сирота. І увесь час це самий мій великий страх -
загубити дитину. Я вчипилася в її руку і закричала:"В мене білет!"
Я казала половину правди. Квиток в мене був. На потяг до Львова.
Але на 23 березня. 23 березня ми повинні були з чоловіком їхати до
Львова.
В вагоні ми були перші. Там вже сиділи люди. Усі купе вже були
зайняті. Купе розраховане на чотирьох. Нас їхало 15. Вночі ми
заклеювали лампи на стелях. Я розуміла, що можемо просто не
доїхати. Мала вела себе спокійно, нічого не питала. Мама Катя
поруч, така якась пригода.
Наступний день був дуже важкий. Ми зупинялися. Їхали. Їхали.
Зупинялися. Дуже багато автобусів їхало зі Львова. Це я побачила у
вікно, коли ми опинилися у Львові. Закінчилася вода ввечері. Ми все
з'їли , що узяли із собою.
І десь надвечір потяг зупинився в полі. На нас чекали волонтери.
Дали супу, кип'ятка, чаю, дитячого харчування. Ніч ми їхали також
один на одному. Люди були усюди. Сиділи на підлозі, на своїх
речах.
У третій ранку прийшов військовий, перевірив документи на
дітей.
Ми взяли свої наплічники та годину стояли у тамбурі, щоб першими
вийти.
Ми приїхали до Перемишля.
І все...
Я дякую тим полякам які зустріли нас. Замучених, не спавших, з
дурнуватими питаннями. Нам дали ковдри, гарячу їжу. Я попросила
малій кашу, хлопчина через п'ять хвилин приніс кашу малій, а мені
дав смачну каву. Я пишу це та плачу. Бо то є браття.
Ми за п'ять годин доїхали до Лодзя. Я написала своїй знайомій, що
ми виїхали та запитала, чи можливо нам приїхати до них, в Італію? У
потязі не писала, бо міркувала - не дай Боже загинемо, навіщо жінку
лякати.
Так, звісно, приїжджайте- відповіла вона.
Я подивилася у потязі на карту та почала міркувати, як добратися до
Венеції. Запропонувала літаком добиратися. Мама мене підтримала. У
Лодзі ми пересіли на потяг до Варшави. Дуже багато біженців. Таких
як ми. З дітьми, з тваринками, з речами.
У Варшаві ми попросили поліцейського про допомогу. Він відвів до
зупинки, показав який автобус нам потрібний.
В аеропорту ми опинилися після обіду. Літаки до Венеції були у 11.
Ми звернулися за допомогою. Нам допомогли купити квітки. У кімнаті
для матері та дитини ми вмилися. Пішли до кав'ярні, трішки поїли та
відпочили. Ночували ми на лавці. Мама в Одесі мені з собою в
останній момент дала шубу. На шубі спала мала. Марія взагалі спала
усюди. У бомбосховищі, на вокзалі, у потязі на бабусі, в аеропорту
на лавці.
Ми пройшли контроль. Та чекали на літак. Також спокійно летіли.
Малій сподобалось. Тільки вуха позакладало. А потім ми летіли
над Венецією."Катя, диви яка краса!"
Я нічого не розуміла. Від нервів та постійного страху, мені
здавалося що поруч сидять терористи. Коли тиждень не спиш, нервуєш,
мабуть і не таке відчуєш.
Ми прилетіли. Нас забрала донька знайомої.
Л.Т. коли побачила нас, почала плакати. А далі...
А далі життя...
Це важкі спогади для мене. З телефону я не зможу закрити коментарі,
але поки прошу нічого не коментувати.
Чому пишу? На пам'ять. Але нікому не бажаю таких спогадів.
Ніколи знову.
|
|
</> |
Межкомнатные двери из массива ореха 
Обломки прошлого... 
Брови царь нахмуря, Говорил вчера: «Повалила буря Памятник Петра.» 
Мама, мы все тяжело больны 
Романтическая Финляндия: Антология (2025) 
Что за бред? 
Культура по выходным 
ВОСКРЕСНЫЙ ОБЕД И КИНО. ЧЁРНАЯ СУББОТА (1963) 
Пикник... на войне 
