«Хохлосрач» ім. Януковича

vaxo — 17.02.2010 Написано для журналу «Український Тиждень»

Післявиборні заяви політика Віктора Януковича, ще не державного мужа, засвідчили, що він продовжує відчувати себе опозиціонером. Дарма, що і з постановою Центрвиборчкому про обрання у другому турі президентських виборів. «Не все, що дозволено Юпітеру дозволено бику» - правда, відомий латинський вислів навряд чи знайомий переможцеві президентської вікторії. В університетах його юності латину, ясна річ, не викладали.

Намір реалізувати свої передвиборчі обіцянки – хоч би якими неприйнятними для нас, тих, які за нього не голосували, - річ варта поваги. Надто ж після невиконаних «Порядка и порядочности» Леоніда Кучми та Ющенкових «Десяти кроків на зустріч людям». Інша справа – наскільки політична послідовність є декларацією наявності політичної мудрості, а скільки безвідповідальністю в стилі «пацан сказал, пацан сделал».


автор - igordudnik

Зрозуміло, що ніякої обіцяної кандидатом у президенти «Украины для людей» не буде. Інакше ми б її побачили бодай в одній конкретній області, яка так пишається своїм земляком, даючи йому «путёвку в жизнь» космічними 90,44% голосів. Натомість, припускаю, буде інше – привласнення того, що залишилося в держвласності, та дерибан того, що лежить не там, де треба, в інтересах відомо-кого з найближчого оточення.

А електорату кинуть те, що залишиться. На блюдечку з блакитною каёмочкой сухенька кісточка під назвою «Язык под соусом Европейской Хартии региональных языков или языков меньшинств».

Науковці та експерти дотепер сперечаються – чи відповідає духові хартії прилучення депутатами Верховної Ради російської мови до когорти меншинних або справді загрожуваних мов – білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської (ще одне питання – це про яку мову йдеться – їдиш чи іврит?), кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, румунської, словацької та угорської. До речі, з дивних причин до цього переліку не потрапили дві майже зниклі автохтонні мови – караїмська та кримчацька. Але Януковичу, Колесникову та Левченку не до цих дріб’язків.

Потрібен історичний компроміс. Між ревними оборонцями української мови та російськомовною спільнотою. Необхідність продовження курсу на утвердження в усіх сферах державного, суспільного та культурного життя української мови повинно узгоджуватись з невід’ємними та цілком законними правами нацменшин. Росіян, зокрема.

Згідно даних останнього перепису (2001 р.), російська мова є рідною для 96% українських росіян – понад 8 млн. громадян. Хоча, нагадаю, чинні Конституція та закон про мови в редакції 1989 року гарантують «вільний розвиток, використання і захист» російської мови.

Російськомовні громадяни мають повне право на звернення в державні органи, судочинство, освіту рідною мовою. Якщо це десь не виконується (до речі, де?), тоді варто говорити про порушення прав конкретних людей, а не про законні підстави повністю ігнорувати державну мову, право не вчити її. Якщо треба збільшити кількість годин на російську мову – добре, нехай про це сперечаються фахівці й пропонують за рахунок чого це можна зробити. Якщо треба ввести російську мову в систему вищої освіти – і це можна обговорювати, бо, справді, виходить нелогічно – «наші» угорці мають свій державний угорськомовний виш, а «наші» росіяни – ні.

Потрібна спочатку суспільна, а потім і законодавча дискусія щодо окремого закону з умовною назвою «Про російську мову в Україні». Бо ясно, що вісім мільйонів етнічних росіян та мільйони російськомовних українців – це не маленька, приміром, гагаузька меншина в одній з областей, на кордоні свого етнічного ареалу.

Але ніяк не можна знищувати єдину державну політику. Не можна рубати з плеча, віддаючи право обласним радам вирішувати, яким буде мовний режим у середній та вищій освіті на території конкретних областей. Бо наступним кроком буде введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи «одеських» митниць і, наступним кроком, місцевих армій. Зрозуміло, що Партія регіонів дбає не за інтереси українців як єдиної нації, а лише кидає подачку тим десяти областям, де нині має більшість.

І щось не чути, до речі, щоб Російська Федерація ратифікувала оцю саму хартію й надала статус захищених законом українській, татарській, башкірській, ерзянській й мокшанській, мовам народів Дагестану та Півночі тощо, які є «міноритарними» на території РФ і багатьом з яких загрожує зникнення. Це той випадок, коли Україна має право сказати – ок, Росіє, але тільки після тебе.

Перевірено не раз – і в реальному житті, і в Інтернет-суперечках, що мова – це «дух, що тіло рве до бою». Через затятість українців – зокрема, й російськомовних в обороні української мови, навіть виник спеціальний термін – «хохлосрач»: «степень же организованности в этой области очень велика – мобилизовать от десятка до нескольких сотен участников для украинской блогосферы – вопрос всего пары часов». Правда, далі анонімний російський «енциклопедист» пише, що це єдина форма колективної діяльності, на яку нібито здатні українці. Звісно, це не від знання предмету. І на початку 90-х, і в 2001-му в часи «України без Кучми!», не кажучи вже про щасливі помаранчеві деньки ми не раз доводили, що здатні об’єднуватися, не зважаючи на політичні позиції, походження та мову спілкування.

Не так багато речей сьогодні здатні вивести суспільство зі стану млявої байдужості. Очевидно, що нині нема політиків, за покликом яких люди кинули б усе й майнули поїхали «на Київ». причому як зі сходу країни, так і з заходу. Низки автобусів «за Януковича», які ще днями заповнювали весь вільний від неприбраного снігу простір у центрі Києва – є цьому прямим доказом. А за мову люди зірвуться з місць, вийдуть з громадянської сплячки. Це, як було підкреслено вище, «вопрос всего пары часов».

Українська мова це чи не останнє, що робить населення єдиною українською нацією, а територію – Українською державою. Я не проти російської. Хоча б тому, що це моя рідна мова.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив