Ничего не понимаю! -

kolega1 — 26.07.2010 Первый вопрос из интервью с директором Ин-та нацпамяти Солдатенко


Передусім я - історик. Коли я заповнюю анкету наукового працівника чи, як зараз, держслужбовця, то пишу кваліфікацію, яку отримав – історик-викладач історії КПРС і суспільствознавства. Свого часу я працював на кафедрі історії КПРС Київського університету, завідуючим відділом історії партії Інституту історії партії при ЦК Компартії України, працював завідувачем кафедри історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. А заяву на вступ до партії писав один раз у своєму житті – на третьому курсі істфаку, де був комсоргом факультету.
Дисертації, які я захищав, були пов’язані із історією Компартії, як і свого часу монографії. Хоча я займався періодом, в якому перепліталися соціальні та національні процеси 1917-20 рр. Але раніше акцент більше робився на соціальних революціях. Пізніше я не поміняв «плюси» на «мінуси», як багато хто чинив, а навпаки розширив дослідницьке поле: я додаю до дослідження соціальної революції ще й дослідження національної, яка раніше взагалі не вивчалася.
А оскільки я весь час жив у науковому середовищі, не відволікався на сторонні справи, то так склалося, що зараз у мене більшість праць пов’язані з історією України тієї доби, а не з історією КПРС.
Серед моїх монографій є «Українська революція. Історичний нарис» на тисячу сторінок - єдина в нашій історіографії робота по даній темі, яку цього часу не спромігся написати жоден науковий колектив. Тільки зараз в Інституті історії України готується «Нарис історії Української революції.» приблизно тим же обсягом, що й я випустив у 1999-му. Я теж беру участь у цьому проекті. Немало писав і, думаю, непогано розуміюся на українській ідеї та її генеалогії, бо в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень разом із колективом вів проект «Генеалогія української ідеї».
Тому те, що ви читаєте, воно почасти є правдою. Я від цього ніколи не відхрещуюся, і не буду, і не зможу – що було в моєму житті, те було.
Але можу сказати, що це, з моєї точки зору, додаткова перевага в моїх загальних підходах до бачення досвіду минулого. Як член вчених рад, керівник дисертацій і науковий опонент маю справу з молодими дослідниками. Часто приходять молоді люди, які виховувалися в наш час, в наших вузах, написали кандидатські. Гортаю роботу і не бачу у використаних публікаціях, наприклад, журналу «Літопис революції». Питаю – чому? А їм ніхто про нього не сказав, вони до нього не доходять. А це те видання, де вперше були опубліковані документи, згодом втрачені і зараз це єдине джерело інформації з поставленої проблеми.
Бажання викинути щось із нашої історії, призводить до деформації самого підходу.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив