Я мушу публічно зізнатися.

gapan — 22.02.2010 Я - асимільований москаль.

Я мікс культур і світоглядів, етно-національна химера.

Я народився у родині двох російськомовних громадян, виріс у російськомовному оточенні і закінчив школу з російською мовою навчання. В дитячі і підліткові роки я читав здебільшого російські книжки, дивився у основному російські телевізори, спілкувався виключно з російськомовними людьми і взагалі років 18 свого життя говорив тільки російською мовою. В мене змішане російсько-білоруське коріння, абсолютно не українська, і навіть не слав'янська (проте, на щастя, не семітська) зовнішність, якесь дивне жидо-польське прізвище і характер, що абсолютно не вписується у стереотипи східно-слов'янського (рівно як і західно-українського) менталітету.

Як би там не підтасовували статистику праві шовіністи, у Львові близько 21% громадян (а не 2-3) говорять російською мовою. І ця російськомовна меншина так влаштована, що всяк її член здатен жити у стилі "свій до свого по своє", так що при певному бажанні може забезпечити собі життя у віртуальному російськомовному "місті всередині міста". Кількість перетинів з потенційно небезпечними людьми зводиться до мінімума. Ізолюючи себе від ворожих настроїв етно-національної більшості Львова, велика частина наших російськомовних співмешканців так і живе - я готовий присягтися, поклавши руку на трьохтомник Бессонова.

І завдяки вищезгаданому вийшло так, що я ріс не усвідомлюючи проблем взаємостосунків україномовних та російськомовних громадян у рідному місті - можна навіть стверджувати, що я не стикався з цими проблемами аж до вступу до вищого навчального закладу.

Ремарка: чи знаєте ви, як навчають української мови у російськомовній школі в місті, де процент російськомовного населення найменший в Україні? Я вам скажу: навчають офігєнно - при бажанні, випускники школи здатні опанувати українську мову на одному рівні з рідною. Я зараз говорю не за одного себе - на час вступу у виші більшість моїх однокашників мала хороші (ба навіть відмінні) результати з української мови. Я ж, додатково підтягнувши себе на підготовчих курсах, склав вступний іспит з української мови у першій п'ятірці з усього потоку в 100 з гаком осіб.

Я добре пам'ятаю один невеликий епізод, котрий, можливо, ніхто інший навіть не відзначив. Коли наш потік склав усі вступні іспити, нас зібрали у великій аудиторії, щоби наші майбутні наставники мали змогу з нами познайомитись. Нам промовили свої слова наш декан, продекан з виховної роботи, [якогось лішого] викладачка фізкультури і якась пані з кафедри української мови. Остання висловила зацікавлення тими особами, що гарно написали іспит з мови. Вона пофамільно викликала першу десятку "отлічніків", знайомилась, розпитувала про місце навчання та деякі інші відомості. Серед випускників елітних закладів - академічної гімназії, четвертої школи, фізико-математичного ліцею затєсався і я, трійочник з задрипаної привокзально-гопівської російської школи. Я добре пам'ятаю одну лиш реакцію цієї особи на моє прізвище і номер школи, що я закінчив. Ця реакція була написана на її лобі великими літерами, хоч вона нічого й не сказала привселюдно.

На щастя, ця особа нічого не викладала в нас, інакше доклала би усіх зусиль, щоби розмішати мене з гімном і зіжерти. Але натомість цих зусиль докладала інша сука з їх кафедри, а також пару інших ідіотів. Пару перших курсів, поки ті йолопи і дурепи викладали в мене свої [не дуже потрібні майбутньому технічному спеціалісту] предмети, я жив ніби як у пеклі всесвітньої змови проти мене і подібних мені. Це все відбувалось на тому фоні, що більшість моїх однокурсників та профільних викладачів мене любили і поважали - я і дотепер (незважаючи на мої вибрики та збочення протягом навчання) з більшістю своїх тодішніх контактів у хороших стосунках.

Наявний дисонанс (хороші стосунки толерантного москаля - мене з абсолютною більшістю мого оточення VS явна ненависть до мене з боку всього лиш декількох особ) призвів лише до мого непохитного переконання у власній правоті і генерації сотень, тисяч мегатон ненависті до рагулів-шовіністів. Особа, про яку йшлося, особа, яка стала першою ластівкою націонал-шовінізма і ворожнечі у моєму житті, нещодавно виплила у черговому потоці гімна з інтернетів. Це злоба нашого сьогодення, Ірина Фаріон. Споглядаючи ролики про Ірину Дмитрівну у дитячому садку, я згадував себе багаторічної давнини під прицілом цього стерва. І якщо тоді мені лиш захотілося через усю аудиторію кинути в неї кросівком, то зараз в мене стискалися кулаки. Я прагнув би її розмазати, будь я на місці батьків тих дітей.

Я - асимільований москаль.

Довгий час свого життя я не міг сам собі дати відповідь на запитання "хто я є?" і всяко уникав ситуацій, де подібне питання могло б виникнути.
Русскій? Та ні - російська культура, чай-самовар, водка-матрьошка і Пушкін-Лєрмонтов далекі від мене, як звізда Альфа-Центавра.
Білорус? Точно ні, я про Білорусь навіть нічого не знаю, окрім того, що звідтам походить мій рід.
Українець? Тоже ніби-то, ні - бо ж говорю російською, а отже - москаль, ворог нації, людина без права на національність і самоідентифікацію.
І врешті-решт (з великої участі моєї коханої) мені вистрілило: то ж заб'ю на ці складнощі і буду українцем! І я сам визначив свою національність, навіть якщо всі стверджують, що таке не буває. Звісно ж, я не припинив спілкуватись російською мовою, але тепер я це роблю тільки тоді, коли це необхідно або зручно. А мій default system language - це вже багато років українська мова.

Я не знаю, труъ- чи не_труъ-українцем я став. Мені до сраки "ластівки, що гніздечко звили в стрісі", барвінки, чорнобривці, козаченьки та інша синтетична "українська національна свідомість", що так мріють насадити сучасні недо-Гітлери та недо-Сталіни. Давайте не будемо драматизувати чи прикрашати, давайте полишимо хибну науку історію з її пробілами та перекрученнями. Давайте зрештою дивитись тверезо! Україна - це не абстрактний хутір з козаченьками, чорнобривою дівчиною Марусею, степаном-бандерою і кобзарем-шевченком. Україна - це наша рідна земля; це її мешканці - і схід, і захід; це наколишній безлад і хаос; це нещасний клаптик суші, оточений з усіх боків геополітичною ворожнечею; це безліч проблем, котрими не збираються займатись ті, хто мав би їх вирішувати. Ось це все - Україна.

Я скажу за себе: я тут народився, я тут житиму і, швидше за все, тут і помру. Це моя країна, моє місто, моя земля - як би мене не переконували, що я маю зібрати кальсони і поїхати десь-інде. Я мав вже купу таких можливостей, але чомусь досі я громадянин України - не Росії і не Бельгії. Тут я зустрів своє кохання, тут мої друзі та рідня. І жодної іншої немає в світі країни, що була би мені рідніша за наш бардак.

-----

Я вже писав: переконувати можна прикладом, не силою. Коли я бачив на ютубі ролик, де суворі плечисті (канадські?) мужики-регбісти різної етнічної приналежності (а у Канаді національне питання не менш складне, ніж в нас) після перемоги зі сльозами щастя виконували гімн рідної країни, і їх показували крупним планом, як вони щиро і несамовито співають, це надихало мене наслідувати їх. Коли ж через ютуб випливає підстаркувата сука, що гнобить чужих дітей у садочку, в мене просто стискаються кулаки. Уся жовч шовіністів по відношенню до мене і подібних мені, виллється лиш у ненависть з нашої сторони до них. Ми ніде не поїдемо і більшість з нас не асимілюється, а буде лиш чинити перепони усім, навіть хорошим починанням "руху національної просвіти".
"Чемодан-вокзал-Росія?". Ідіть нахуй, уроди! Я лишуся тут і я всіх вас переживу.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив