традиції vs.?

oksamytka — 17.07.2010 у сусідньому будинку сьогодні було весілля. вхід до під’їзду прикрасили ялиновими гілками, квітами, стрічками. на всю вулицю лунали мелодії у виконанні музикантів (зловила себе на думці, що хотіла написати означення «живих» чи «справжніх», але хіба музиканти можуть бути інакшими? дивно, чомусь останнім часом потрібне таке от уточнення, що музика – жива, а не якась інакша), приїхав молодий із родиною, і почалися «торги» на брамі. вдавано сперечалися, сміялися, висміювали одні одних, випили по чарчині, стороні молодого довелося розщедритися на паперові компліменти (солідний мішок, щоправда, не знати якого номіналу). спочатку вийшла підставна наречена, після ще одного сеансу торгування – справжня. разом з дружками вклонилася нареченому і дружбам, пришпилила весільний букет до його піджака, запросила до хати. десь за пів години вони знову вийшли. музики грали традиційних пісень, мами окропили молодят свяченою водою, посипали пшеницею і цукром, розбили тарілку – на щастя. і потому весільна процесія, очолювана трьома музикантами, рушила до церкви пішки…
 
я спостерігала за всім тим дійством із вікна із щирим замилуванням і трепетом. у селах ще збереглася така традиція проводжати молодих до шлюбу. а от у містах це з кожним роком відходить. у Києві живу вже 10 років і не можу пригадати, щоб бачила там щось подібне, хоч на весіллях була не раз. напевно на Наддніпрящині є якісь свої перед шлюбні традиції, про які я не знаю, а всі ці брами-викупи то суто наше, галицьке. але навіть у Тернополі не раз чула від подруг: не хочемо отих благословень чи щоб бабці завивали, не хочемо білої сукенки, фати, бо все це попса, бо ВСІ так роблять. був час, коли і я була проти всієї цієї зашкарублої (на мій тодішній погляд) традиційності, і своє весілля бачилося оригінальним, а головне – не таким, як у ВСІХ.

та коли Даньо запропонував одружитися і ми почали планувати весілля, я вже знала напевно – організуємо цей день за всіма канонами. відійшло на другий план бажання виділитися, бунтувати проти традицій, робити щось наперекір. не тому, що не хотілося конфліктів з родиною чи боялася осуду з боку гостей (впевнена, оригінальність вони би оцінили навіть швидше за традиційність), і не тому, що ліньки було «покреативити». просто на той час я зрозуміла й оцінила наші весільні традиції, котрі багато століть передавалися з покоління в покоління. прикро, коли з цими переданнями загубилася суть традицій, перетворивши їх спочатку на порожнє і безсенсовне (для їх учасників) шоу, а згодом – на примітивний застарілий обряд. біла сукня і біла фата стали банальністю. хоча моя тітка ледь не втратила свідомість, коли я пожартувала з нею, що не одягатиму фати під вінець.

«та ти шо! – вигукнула вона, – ти ж не розведена і не вдова!». а кого це зараз хвилює, – подумала я. – розведена, вдова… якщо справжня символіка білого серпанку – чистота – перетворилася на міфічну чесноту? а фату дозволяють собі одягати не тільки ті, які задовго до весілля розпрощалися з цнотою, але й розведені, і навіть вдови! я не маю права осуджувати нікого: ні тих, хто вдягає фату без розуміння її суті чи під тиском рідних, ні тих, хто її не вдягає на знак протесту проти традицій. я мрію, щоби наші традиції й далі передавалися з покоління в покоління зі справжнім розумінням їхнього сенсу. вірю, що таким чином передається щось більше, ніж схематичне повторення слів, жестів, знаків. але не буду казати що саме, щоб не надавати цьому посту пафосного забарвлення :)

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив