"Расстрелянное возрождение". Продолжение 3

varjag_2007 — 04.06.2011

                                              СВІДЧЕННЯ ЗВИНУВАЧУВАНОГО

                                   ВОЛОДИМИРА ЗЕН0Н0ВИЧА ҐЖИЦЬКОГО

                                                  ВІД 26 ГРУДНЯ 1933 РОКУ

Народився я 1895 року в Галичині, повіті Теребовельському, в селі Острівець, у сім'ї учителя. Шести років перейшов я з батьком до села Довгого, того ж повіту, там закінчив я школу, а десяти років пішов до гімназії і закінчив її в Тернополі.

Удома і в школі виховувано мене в націоналістичному дусі. Це й зрозуміло було на той час, бо між українцями й поляками точилася безперервна боротьба за впливи у східній Галичині і польському націоналізмові треба було протиставити свій, український.

1914 року припинилась та боротьба, бо країну залили царські-російські війська і почали зразу ж викорінювати все українське, що залишилось на зайнятій території, і ненависть до поляків перекинулась на нового окупанта, далеко сильнішого й небезпечнішого — Росію. Інтервенція тривала три роки, і вкінці сімнадцятого року вернули австрійці. Зустрів я їх без ентузіазму. Знав я, що загрожує мені служба в армії, яка за роки війни виснажилась і стала іграшкою в руках німецького імперіалізму, що затикав нею ... [слово нерозбірливо] діри, І, як колись і спочатку, я мріяв про військову славу, то тепер я вже шукав нагоди врятуватись від війни. Проте мене мобілізовано, і я пішов на Сілезію до війська. Після трьох місяців учоби в «кадрі» я, на своє щастя, захворів і пролежав три місяці в шпиталі. Це мене врятувало від фронту. По мойому одужанні мене призначено на італійський фронт, але з фронту мене завернула революція в Австрії, і я повернув додому. Тут застав я боротьбу з поляками в повному розгарі. Мобілізовано мене знов, і я пішов знов воювати, але вже з поляками. Відбув я два походи на Львів, наступав на Золочів, і зійшов я з галицької землі аж під тиском армії Галлера, яка витіснила мене з рештками армії на Україну. Так я опинився на Україні командиром части. Наша розбита XIV бригада пішла на поповнення і скиталась притиснута з трьох боків: поляками, більшовиками та денікінцями. Без поповнення нас кинуто знову на фронт проти Денікіна, і в Гайсинському районі я потрапив у полон кубанцям 15 жовтня 1919 року. 27/Х я вже сидів от ... [нерозбірливо] бараках.

Визволила мене з неволі радянська армія, що вступила до Харкова 12 грудня 1919 року.

Зразу ж пішов я на службу Опродкомгуба і прослужив у ньому десять років, хоч він і міняв вивіски на « Губпрод-ком» і потім «Хлібну інстанцію». Спочатку був я лаборантом, а потім завідувачем лабораторії. 1922 року я пішов до Інституту сільського господарства та лісівництва (Ідеться про теперішній Харківський національний аграрний університет ім. В. В. Докучаева) і закінчив його 1926 року.

Уже в той період (1923) почалась моя літературна діяльність («Трембітні тони»), із того часу я почав пово¬лі відходити від позицій націоналізму, а особливо після декрету про українізацію (Ідеться про два декрети: декрет Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ » та декрет ВУ ЦВК і Раднаркому УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови). Національна політика радвлади мене остаточно перемогла. Я всією душею прийняв радвладу і з найбільшою чесністю й акуратністю віддано почав для неї працювати. Почала рости моя, на мою думку, корисна літпродукція. Я випустив п'єсу «По зорі» 1925 року, яка тут сезони не сходила зі сцен держтеатрів Харкова, Києва, Дніпропетровська. За нею п'єсу «Вибух» (1927 р.), що поставлена лише по школах, 1928 року вийшла повість «Муца», що мала 4 видання, була визнана критикою за цінний засіб у боротьбі з антисемітизмом, далі пішли оповідання, що вийшли збірочкою під назвою «Цісарське право», далі нариси, приміром, «Комуни в степах», у яких я пропагував ідеї колективізації, і тільки в романі «Чорне озеро», що вийшов 1929 року, я збочив трохи в бік націоналізму, за що й била мене протягом двох років радянська критика.

Я щиро пожалів свого кроку, я писав про нього в пресі і потім вирішив ділом доказати, що я не ворог, що я не націоналіст, і я написав п'єсу «Наступ», в ній була відбита проста «більшовицька весна», і критика прихильно оцінила мій твір. Я не пристав на цьому. Я скоро написав дитячу п'єску «Прорив», що йшла з успіхом у Миколаєві та Одесі, і роман «Захар Вовгура», що малював ліквідацію куркульні як кляси та симпатизував колективізації.

Проте суцільна колективізація і незадоволене нею селянство мене трохи захитало. Я був довгий час членом досить ... [нерозбірливо] літорганізації «Плуг», якою керував С. Пилипенко, Панів, організації, що потім відігравала роль сільської комфракції ... [нерозбірливо] і яка кінець кінцем перетворилась в організацію контрреволюційну. Люди їздили на села, приїжджали, ділились враженнями, говорили про повстання, про неминучість його, про кінець радянської влади. Хоч я і не виїжджав на села, проте дуже часто прислухався до розмов товаришів і так поволі ставав їхнім однодумцем і членом організації, яка утворилась згодом. Активними членами «Плуга» того часу, крім Пилипенка та Паніва, були: Грудина... [два прізвища написано нерозбірливо]. Час це приблизно початок 1931 року. Точно вказати його не можу, бо взагалі політична робота ніколи мене не цікавила і встряг я в неї більше з інерції, ніж з переконання.

Будучи членом «Плуга», я був рівноцінно членом спілки письменників «Західна Україна». Приблизно такі самі розмови, як у «Плузі», точились і в «Західній Україні». Були вони і в мене на квартирі, коли одного разу приїхали на з'їзд до Харкова письменники київські Атаманюк і Кічура і разом з Петром Гірняком ми розмовляли на теми колективізації, незадоволення селян та повстання на Україні. Тоді я довідався, що готують скрізь по Україні повстанські комітети, які виступлять слушного часу. З великою ерудицією говорив тоді Гірняк, може, надто сміливо, так що я побоявся, чи він не провокатор. Але цей його виступ дав мені більше відваги, і на одній розмові з Пилипенком в його квартирі я сказав йому, що «Західна Україна» «рухається». Пилипенко сказав мені тоді, що я буду спослужником між «Плугом» і «ЗУ». Конкретних указівок чи завдань він мені не давав і казав, що ми мусимо чекати, бути на сторожі. Я думав тоді, що або він мені не зовсім довіряє, знаючи мою аполітичність і недосвідченість у підпільній роботі, бо, по правді, я зустрівся з нею уперше, або просто він сам не знає, що робити.

Проте час минав, колективізація продовжувалась, руху в підготовці повстань не було, ніякої інтервенції, про яку багато говорено при всякій нагоді, і мені почала набридати ця роля, яку я грав. Я радий був би покинути її, але тримав мене страх [слово написано нерозбірливо]. Прийшов день 23. IV. 32 року — ліквідування всіх письменницьких організацій. Нашій літературі відкривались нові горизонти. Я почав щораз більше жаліти, що влип у ту прикру справу. Говорив я про це Пилипенкові. Він мене заспокоював і знов казав чекати. Розмірів нашої контрреволюційної письменницької організації я ніколи не знав, але догадувався, що в ній письменників немало. Наводили мене на ту думку приятелювання окремих груп, як, наприклад: Ірчан, Досвітній, Хвильовий, Епік. Не кажу я, що вони несли певні контрреволюційні функції, але викликали деякі сумніви. Після перших арештів, головно арешту групи Березинського і групи київських товаришів, я цілком порвав із організацією і увесь поринув у літературну роботу. За останні півтора року я написав п'єсу під назвою «Піснії Про чорних хлопців», яку вже почали готовити театри, роман «Довбуш» і сценарій. Я працював днями і ночами, «замолював» свої гріхи, але це не помогло. Я попався. Після  арешту Пилипенка я був певний того, що і я буду арештований.

Це все, що я можу сказати про себе. Я щиро жалі ю допустився зради. Не вчинив я ще реальної шкоди і владі, але сам факт приналежності до контрреволюційної  організації є великий злочин. Я усвідомив його до ИІІ і, коли мені буде дано змогу вернути до моєї люоимої тератури, я докажу ділом свою щирість і корисною І цею для пролетаріяту я заплачу за свою ганебну ч"> І

26. ХІІ-ЗЗр.         [підпис]

Напоминаю, что остальные материалы о боротьбистах, национал-коммунистах и УВО - по тэгу "расстрелянное возрождение".

Оставить комментарий

Популярные посты:

pius

Плитка «Эталон»: почему стоит выбрать именно ее

30_day_photo

День 10. Бриф "Природная абстракция".

tytgrom

За Волоколамском. 30-05-2024

pantv

Шуваловское кладбище Петербурга и не только...

nefer

Фестиваль "Горький +": насколько странным он получился в прошлом году,

kwakin_misha

Тёма заскучал в ожидании отъезда

josef_julian

Помидоры-то, хозяйка, совсем поспели

masterok

Детали покушения на Трампа не просто сенсация - они шокируют

yurasumy

Война на Украине (10.08.24): Курское направление — гонка резервов...

• Ранее
• Архив