Крик какляцкой души

peremogi — 10.02.2017 https://www.facebook.com/masher.berlinska/posts/1552858431406011

Сумерки августовского вечера, низко и ярко на теплом донбасском небе висят звезды. Мы сидим на деревяній завалинке немного перекошенной избы, перед нами только степь, вдали уже видны огни Донецка.
Круг нас лежат наши автоматы и броник, мы вот только что сытно поужинали, пропустили по пійсят фротнових.
За плечами еще один тяжелый день на войне. Тяжелый но успешный.
И осознание этого смешивается с усталостью и сытостью, разливается приятным теплом по телу. Сидим вдвоем, слышно вдали как начали работать по нашим минометами. Я вслушиваюсь в степь, он тем временем скрутил нам сигареты и закуривает.
-Вот ты мне скажи, - говорит он смачно затянувшись. Чо я должен умирать? Ну тоєсть я не против если действительно за Украину, я не сикло. Но чего я, а не они?
-Ты про что? - отвлекаюсь от степи, и, прищурившись, пытаюсь разглядеть в его лице суть вопроса.
- Ну про то самое, про что и ты говоришь, я же видел тебя по телеку много раз. Может ты мне обясниш, ты же говоришь умные вещи. Потому что никто не может мне обяснити.
Чего умирать здесь имею я, а не те кто там сидят?
Я вглядываюсь внимательнее:
-Ты о политиках, что ли? - и сразу невольно иронично улыбаюсь
-Да нет, не только. О всех.
Ну вот смотри у меня сусусіда мобілізірували, так у него трое маленьких детей, и он даже не пробовал отмазаться, пошел. Был очень добрый человек, мастер на все руки. Где-то там так и валяется, даже тело женщине не привезли. А еще был друг - стихи писал, на гитаре играл, у них даже группа своя была, и фоткал классно, даже выставка была в ДК. Перед тем как ему должно быть 22 привезли маме в гробу.
И вот у меня вопрос - где решается кто должен уйти умирать, а кто нет? Ну мы же вроде бы такие же, да?
-Ты о политиках или о ком вообще ? Я что-то не вкурюю.
-Да нет, говорю же о всех. Ну вон он к прімєру известный пєвєц, ну там как Вакарчук. Или журналист, художник, пісатєль, прєподаватєль, или бизнесмен, или прокурор. Не важно. И вот они не идут. Пиздят все об этом, но не идут. И вот аргумєнт такой я встрєчав - шо мол у них работа не менее важна, шо они там в Киеве воюют и все такое. Ну кто это решает?
Вот может мой друг был еще талантлівіший как Вакарчук, но ему не дали даже попробовать жизни, панімаєш?
Вот как опрєдєляєцця, что этот человек будет полєзніше для страны мертвым, а живым? Чего они блядь сюда не идут? Максимум приедут на пару часов пофоткаються и едут.
Кто решает что они там полєзніше, а я здесь?
-Ну ты же сам в военкомат пришел просить повєстку , верно?
-Ну да, но сколько таких, что должны были идти и не планірували.
И этим же прокурорам, дєпутатам, олигархам не приносят павєстки. Обясни мне, чего им не приходят повєстки? Это же такие же здоровые мужики как и я? И все эти пісатєлі, музыканты, спортсмены, тоже здесь не встрєчав...
- То есть твой вопрос чего здесь не воюют Ахметов, Вакарчук и футболист Шевченко?- смеюсь я
-Ну да, обясни мне, чем они лучше, или мой друг чем-то хуже. - говорит он, и смотрит на меня очень серьезно.
Кто решает кому еще жить, а кому умирать?
- Не знаю, - зависаю я. Может Бог решает?
-Да нет, хитрожопі они все, вот и все. Рассказывают как любят страну, а свое мясо все равно каждый день по нашим прячут. Я верю только тем кто здесь рядом со мной.


Сутінки серпневого вечора, низько і яскраво на теплому донбаському небі висять зорі. Ми сидимо на деревяній призьбі трохи перекошеної хати, перед нами тільки степ, вдалині вже видно вогні Донецька.
Коло нас лежать наші автомати і броніки, ми оце щойно ситно повечеряли, пропустили по пійсят фротнових.
За плечима ще один важкий день на війні. Важкий але успішний.
І усвідомлення цього змішується з втомою і ситістю, розливається приємним теплом по тілу. Сидимо вдвох, чути вдалині як почали працювати по нашим мінометами. Я вслухаюсь в степ, він тим часом скрутив нам цигарки і підкурює.
-Вот ти мені скажи, - каже він смачно затягнувшись. Чо я маю вмирати? Ну тоєсть я не протів якшо дійсно за Україну, я не сикло. Але чого я, а не вони?
-Ти про шо? - відволікаюсь від степу, і примружившись намагаюсь розгледіти в його обличчі суть питання.
- Ну про те саме, про шо і ти говориш, я ж бачив тебе по тєліку багато раз. Може ти мені обясниш, ти ж говориш розумні вєщі. Бо ніхто не може мені обяснити.
Чого вмирати тут маю я, а не ті хто там сидять?
Я вдивляюсь уважніше:
-Ти про політиків, чи шо? - і одразу мимохіть іронічно посміхаюсь
-Та нє, не тільки. Про всіх.
Ну от дивись в мене сусусіда мобілізірували, так в нього троє маленьких дітей, і він даже не пробував відмазатися, пішов. Був дуже добра людина, майстер на всі руки. Десь там так і валяється, даже тіло жінці не привезли. А ше був друг - вірші писав, на гітарі грав, в них даже група своя була, і фоткав класно, даже виставка була в ДК. Перед тим як йому мало бути 22 привезли мамі в гробу.
І вот в мене вопрос - де рішається хто має піти вмирати, а хто нє? Ну ми ж вроді такі ж самі, да?
-Ти про політиків чи про кого взагалі ? Я шось не вкурюю.
-Та нє, кажу ж про всіх. Ну вон він к прімєру відомий пєвєц, ну там як Вакарчук. Чи журналіст, чи художнік, чи пісатєль, чи прєподаватєль, чи бізнесмен, чи прокурор. Не важно. І вот вони не йдуть. Пиздять всі про це, але не йдуть. І вот аргумєнт такий я встрєчав - шо мол в них работа не менш важна, шо вони там в Києві воюють і всьо таке. Ну але хто це рішає?
Вот може мій друг був ше талантлівіший як Вакарчук, але йому не дали даже попробувати жизні, панімаєш?
Вот як опрєдєляєцця, шо цей чєловєк буде полєзніше для страни мертвим, а цей живим? Чого вони блядь сюда не йдуть? Максімум приїдуть на пару часов пофоткаються і їдуть.
Хто рішає шо вони там полєзніше, а я тут?
-Ну ти ж сам в воєнкомат прийшов просити повєстку , вірно?
-Ну да, але скільки таких шо мусили йти і не планірували.
І цим же прокурорам, дєпутатам, олігархам не приносять павєстки. Обясни мені, чого їм не приходять повєстки? Це ж такі ж здорові мужики як і я? І всі ці пісатєлі, музиканти, спортсмени, тоже тут не встрєчав...
- Тобто твоє питання чого тут не воюють Ахметов, Вакарчук і футболіст Шевченко?- сміюся я
-Ну да, обясни мені, чим вони лучші, чи мій друг чим гірший. - каже він, і дивиться на мене дуже серйозно.
Хто рішає кому ше жити, а кому вмирати?
- Не знаю, - зависаю я. Може Бог рішає?
-Та нє, хитрожопі вони всі, вот і всьо. Розказують як люблять страну, а своє мясо всьо равно каждий день за нашим ховають. Я вірю тіки тим хто тут рядом зі мною.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив