Корольов Сергій Павлович

ukraine_russia — 12.01.2010 Власноручно заповнена анкета С.П. Корольовим при вступі в київський політехнічний інститут.



Газета “Комсомольская правда” в Украине” ще 11 січня 1997 року помістила публікацію про Сергія Корольова. Її автор “сокрушался” стосовно того, що в рідному Житомирі конструкторові поставили пам’ятник “с режущей глаз фамилией “Корольов”.

Незаперечними в цьому випадку є документи. У книзі “Слово про Корольова”, яка 1970-го вийшла у видавництві “Молодь”, мати Сергія – Марія Москаленко – в статті “Мій син” згадує, що “за тодішнім суспільним поділом ми належали до козаків. І не лише на папері. Колись на Запорізькій Січі числилися в реєстрі славні козаки Фурси, Москаленки та Лазаренки. Це мої діди та прадіди. Як істинні лицарі, вони показували свою хоробрість та силу на полі бою і в походах, а от удома всю владу віддавали жінкам. А в паспорті батька – Миколи Яковича Москаленка – значилося “Козак міста Ніжина”.

Після закінчення Ніжинської гімназії я прибігла додому з атестатом зрілості, а вдома – святковий стіл, урочистість, і Павло Корольов, студент Ніжинського інституту, чогось кутки обтирає.

– Ось твій наречений, Марусю, – каже мати. Я так і отетеріла. Потім у сльози: Павло був низенький, сухорлявий, негарний, ще й жовна бігали по щоках. До нас ходили гарні парубки, топтав стежку й цей, але я на нього уваги не звертала. Як він зумів підійти до матері – й досі не збагну. Одним словом, вона й слухати не хоче:

– Оце твій чоловік – і квит!

Але чи то й мені передалася материна вдача, чи то вже наше вільнолюбство зіграло свою роль, а може, суть у тому, що я була на 11 років молодша від чоловіка, але одного разу (жили ми тоді в Києві) він прийшов додому пізно і почав за звичкою бешкетувати, я сказала – досить. Одягла пальто. Підхопила малого Сергійка і мовила: “Прощай раз і назавжди!” І поїхала до Ніжина. Мати, людина рішуча й горда, схвалила мій крок, приласкала мене.

На другий день, коли приїхав Павло Корольов, щоб забрати мене назад, батько сказав: “Знаєш, зятю… Іди собі з Богом… А то як візьму тебе за карк, тоді вже пробачай…”

Уроки діда, баби та вітчима

Доки мама навчалася на Вищих жіночих курсах у Києві, Сергійко жив у діда й баби. Дід Микола розказував онукові легенди про козаччину, а бабуся прищеплювала любов до праці, волю, наполегливість. Сергійків дідусь Микола Якович Москаленко і за зовнішністю, і за характером був типовим українцем, родовим козаком міста Ніжина. Щоправда, від українського козацтва в часи дитинства Сергія тільки й залишилося в Ніжині, що Козача управа на Козачій вулиці, в якій усі після закінчення гімназії мусили брати довідку про стан, без котрої не можна було вступити до вищого навчального закладу. Дідусь багато розповідав Сергійкові про козацьку давнину і брав його із собою на цвинтар, де стояли старовинні дубові хрести з написами: “Тут похований козак міста Ніжина…”

Тим часом матір познайомилася в столиці зі студентом Київського політехнічного інституту Григорієм Баланіним, за якого невдовзі вийшла заміж. Незабаром Григорій закінчив інститут, одержав призначення до Одеси. Подружжя взяло й Сергійка. Вітчим став йому другом на все життя, завжди ділився з хлопцем своїми знаннями та життєвим досвідом, допомагав у навчанні. Недарма Сергій так гірко плакав над труною вітчима.

В Одесі для хлопця настала щаслива пора знайомства з морем і людьми, які щоденно заповнювали причали. Серйозний не за роками Сергій швидко потоваришував із дорослими. Селяни з-під Харкова або Чернігова, котрі несамохіть призабули рідне село та говірку, любили слухати співучу українську мову Сергія, прохали його прочитати вірші з “Кобзаря”, що він залюбки робив.

Згодом Сергій Корольов в особистих анкетах у графі “національність” неодмінно писав “українець”. У Київському міському архіві зберігається оригінал, а в музеї Київського політехнічного інституту копія заяви про бажання вступити до цього навчального закладу. В архіві також є анкета переобліку студентів КПІ від 27 жовтня 1925 року з фотокарткою Сергія Корольова. У графі про національність зазначено “українець” (міський архів, справа №879, студентський квиток КПІ №1064).

тиць

Слово про Корольова : нариси .— К. : Молодь, 1970.— 308 с., [16] арк. фотоілюстр. — (Сер. біогр. творів «Життя славетних»; Вип. 10).
Збірку склали спогади людей, які особисто знали С.П. Корольова і роками працювали поруч з ним, а також його рідних. Матеріали розміщені у послідовності, що відповідає життєвим віхам ученого. Це спогади матері Сергія Павловича М.М. Баланіної-Москаленко, його дядька О. Лазаренка, спогади Г. Бурди про одеський період життя майбутнього конструктора, а також студентів Київського політехнічного інституту, які вчилися разом із ним.
Розповіді журналістів про зустрічі з С.П. Корольовим перед і після польотів космонавтів цікаві ще й тим, що в них відображена їхня думка про Сергія Павловича як про людину, вченого, організатора і керівника надзвичайно важливої галузі. Завершує видання стаття С.П. Корольова «Кроки в майбутнє» про перспективи освоєння космосу. Зі сторінок цих спогадів постає образ надзвичайно вольової, мужньої і рішучої людини, яка ніколи не знала спокою і цілеспрямовано йшла до мети. І, водночас, це була уважна, чуйна і добра людина, яка захоплювалася і мріяла. Він розумів, як бурхливо розвивається космонавтика і, як згадує Т. Титов, якось у розмові з космонавтами сказав: «Ет, хлопці, і я мріяв полетіти! Навіть першим. Але все одно полечу. Не першим і не п’ятим звичайно... А полечу».

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив