Знаєте, як сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом?

urb_a — 25.01.2017 "Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві самодержця всеросійського, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише в Європі, але й абстрактному царстві Петлюри, що говорило на “мові” і було за “самостійну”.
Ви це ледве чи зможете зрозуміти.
Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують.
От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті “полячішкі і чухна“ лише “дрянь”, яка кричить, що їй “автономія нужна”.

Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка.
Я там виросла, там вчилася, там насичувалася Петром І, Катериною Великою. Ну й, зрозуміло, великоросійською культурою, вершиною якої був Пушкін.

Коли я опинилася в ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбради, в якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслав’янською мовою, в новій маленькій Чехо-Словацькій Республіці з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена – мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не хто інший, як ректор школи, яку звуть Господарською академією, де викладають “на мові”, і де на стінах висять портрети Петлюри.
І, о так! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій “нікому не зрозумілій”, як у нас звичайно казали, мові.
Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена.
Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього.
Мої рідні брати Лев і Сергій міцно стояли на позиціях російської великодержавності, а Сергій у Подєбрадах навіть зажив слави “ізвєстнаво русскаво поета”.
Моїм товариством були “істинно русскіє люді” з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова, громила сепаратистів.

Знаєте, як сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом?
З гордості!
Сталося це дуже несподівано. Це, можливо, була одна секунда...

Це було на великому балу в залі Народного дому на Виноградах, що його влаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамага.
Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Ми сиділи за столом і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову з усіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописня”.
Всі з того реготали до сліз. А я враз в собі почула гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення.
Я сама не знала чому.
І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула:

“Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати”.

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася".



Спогади Олени Теліги,
української поетеси, діячки ОУН, розстріляної німцями в Бабиному Яру.

Взяв у Лариса Вакульницька

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив