Тема любові до неньки-України та журби
за втраченим Севастополем – дуже модні тренди українського
Інтернету. Виявляється, Севастополь «болить» багатьом.
Але водночас дуже непопулярною є теза про те, що бути патріотом і
не платити податки – якось не comme il faut.
Є люди, які взагалі не несуть жодних зобов’язань перед країною,
окрім як «їм болить за Україну». У «вільних» таких достатньо. І
вони як гімн возвеличують своє право не платити податки.
Абсолютно погоджуюся з тезою про боротьбу з казнокрадами і
розкраданням бюджету. Але про це мають право говорити ті, хто не
сидить у кущах.
Підтримую думку про те, що спершу треба спростити умови ведення
бізнесу, спростити податкове адміністрування та зменшити репресивні
функції держави, але пускати під відкіс систему публічних фінансів
– це злочин. Тобто підтримую західну практику, згідно з якою
розкрадати бюджетні гроші і не доплачувати до бюджету – це одного
рівня злочини перед державою.
Тому, я підтримую думку, що рідній країні податки платити
потрібно.
Крім того, щоб провести повну ідентифікацію учасників дискусії,
прохання назватися та озвучити розмір сплачених торік податків.
Почну з себе.
Головним місцем роботи була компанія ЛТД «Золота середина», і
щомісяця бухгалтер нараховувала на мою зарплату і сплачувала до
бюджету та фондів 2778 грн.
Крім того, у мене був договір про співпрацю з телеканалом «1+1», і
в середньому обсяг помісячних фіскальних нарахувань за контрактом
складав 4 – 5,5 тис грн.
Медіа-кампанія, співзасновником якої на той час я був, сплачувала
тисяч 60-80 грн. щомісячно (сходу точних цифр назвати не можу).
Дружина – приватний підприємець, тобто – 200 грн.
І наостанок: цей пост - не на підтримку легалізації севастопольских
угод, не на підтримку Януковича чи Азарова, це пост - про нас з
вами. Уряди будуть змінюватися, а нам тут жити.