Найдовша дорога (ч.3)

stroberynka — 22.10.2010 Хвилюватися перед дорогою додому я почала ще звечора напередодні. Страх збирав від єдиної думки про 500 км шляху, які треба було проїхати по дорогах з різним покриттям і бездоріжжі за обмежену кількість часу, як в комп"ютерних іграх. З єдиною різницею, що функції додаткових життів, і рестарту, після ґейм овер немає.
Ще й місячні почалися під ранок перед від"їздом - чого ще можна сподіватися із жіночого організму перед чимось складним і відповідальним? Зранку єдине бажання було лягти і померти закутатися в саронг, їсти манго і читати оповідання про кохання із геппі-ендом, а не трястися щонайменше 10 годин на скутері, будучи постійно напруженою і сконцентрованою на тому, що навколо відбувається...
Бабуся сімейства, в якого зупинялися дала мені знеболюючого і поблагословила в дорогу. Хоча вона говорила лише сунданезькою, а я лише англійською, все одно постійно виражали знаки симпатії одна одній. Люблю бабусь. Сестра нашого Провідника ж попросила хлопців потримати її сина на руках, хоча б на хвилинку. Вірячи, що малий виросте таким же "білим і гарним" як ті дивні буле-іноземці.




Проблеми почалися вже з перших 50 км. В Поляка продірявилось колесо, тому він зупинився його ремонтувати. Ми ж рушили вперед, в надії, що він нас дожене. Побачивши, що того ніде не видно, зупинилися почекати. За той час загубився Американець, бо занадто вирвався вперед. Виявилося, що номера телефону останнього ніхто, крім Поляка не має. А Поляк сам "поза зоною досяжності". Так що нічого не залишилося, як сидіти і терпляче чекати, пити розчинну каву із місцевого варунґу і любуватися краєвидом.












Коли вже всі знайшлися і нарешті виїхали на основну дорогу, то зрозуміли, що групою пересуватися буде практично неможливо. Через кінець Лебарану дорога в сторону Джоґджі була заповнена бажаючими дістатися до міста перед початком робочого тижня: автомобілі, автобуси, вантажівки, тисячі мотоциклів і скутерів, коні і авторікші. Тому домовилися їхати самостійно, але зупинятися на кожному перехресті, щоби уточнити подальший маршрут. Ще через 100 км, коли всі зібралися на великому перехресті, то зрозуміли, що Провідник більше не з нами.
Німець вимагав, щоби ми його тут і чекали, французи казали, що треба іхати без зупинок, бо в них оренда скутерів горить, Американець із поляком нили, що голодні, а я просто намагалася не звертати уваги ні на біль в спині і животі, ані на приступи нудоти, та ігновувала хлопців, які намагалися змусити мене розсудити їх суперечку.




В кінцевому результаті ми таки розділилися. Двоє французів чимдуж погнали вперед, Німець залишився чекати Провідника, а ми собі із Американцем і Поляком поїхали втрьох своїм темпом. Не знаю, чи можна це пояснити національними особливостями, але приклад "динаміки малих груп" вийшов хрестоматійний.

Дібралися до Джоґджакарти за 12,5 годин, але це із всіма чеканнями і перепочинками. Вирішили, що тепер якщо й подорожуватимемо кудись на скутерах, то лише втрьох. Коли хтось один веде, хтось (тобто я) посередині, а хтось третій - замикаючий (пильнує, щоби зі мною щось не сталося).

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив