Живучи в Донецьку ...

Мене часто запитують, як я стала націоналісткою. На диво, я можу пригадати цей день. Це був 1989 рік, перепис населення. Мені було трохи більше десяти років. Коли до нас прийшли з опитуванням, батьків не було вдома. Запитали, хто тут живе і хто вони є за національністю. Я розгубилася, бо совєтська школа не вчила мене загострювати на національному питанні увагу (інтернаціоналізм, знаєте). Жінка, що збирала дані, вирішила мені допомогти: "Навєрно, русскіє", - сказала она. Я й погодилася. Щойно я зачинила за нею двері, додому повернувся батько. Він запитав, чи не з переписом населення приходили, які запитання ставили і що я відповіла. Почувши мою розповідь, він аж зблід: "Як ти могла, - закричав він, - сказати, що ми - росіяни?! Ти ж носиш українське прізвище!" Я стояла немов скам'яніла, - я ніколи раніше не бачила батька таким. "Запам'ятай, - продовжував він, -що ми - українці, і ніколи більше не кажи, що ти - росіянка!" А потім додав слова, в яких у мене й сьогодні мороз по шкірі йде: "Інакше ти мені не донька"...
Саме з цієї миті я відчула (саме відчула, бо це було більше, ніж розумова інформація) те, що я - українка. І коли мене запитують, звідки це у мене, я відповідаю: від батька.
community.livejournal.com/bryhada_ua/37586.html