Два фільми про Голокост

The Zone of Interest (2023, dir. by Jonathan Glazer)
Суто кінематографічно ця стрічка майже бездоганна – за режисурою, операторською роботою, кольором (мені одному ввижається прямий вплив «Шепотів і криків»?), ритмом – і особливо звуком. Голокост показано не через зображення, а саме через звук: постійний низький гул, постріли («Що це таке? – Це євразійська сіра чапля». І справді, до пострілів уже всі звикли, а тут – чапля), через гавкіт вівчарок і, зрідка, крики. Постійно, постійно – по той бік стіни, яку й не одразу помічаєш; а по цей бік – маєток Рудольфа Гьосса, «тут просто рай», «це наша мрія». І ми дуже старанно не бачимо, не помічаємо, відвертаємо погляд. Навіть по той бік стіни ми бачимо лише арійське обличчя коменданта Аушвіцу вдень і порожні рейки залізниці вночі. І хто такі «ми»? У «Кабаре» точка зору глядача збігалася з точкою зору відвідувачів «Кіт-Кат-Клубу», в «Зоні інтересу» «ми» – чи то гості, чи то прислуга в домі Гьоссів, інколи – камера нічного бачення. Ми – теж присутні, отже – теж винні.
Це дуже послідовно проведена, дуже чітка метафора, яка
наприкінці фільму навіть стає символом: Гьосс увечері, один, у
величезній державній споруді, на сходах – дивиться просто в камеру;
і нам показують прибиральниць в сучасному музеї Аушвіцу, які
пораються серед вітрин із одягом та речами загиблих. Потім знов –
такий само порожній погляд, і Гьосс продовжує спуск. «Полковник
Исаев Оберштурмбаннфюрер Гёсс едет в Берлин. Он едет
работать».
Що це означає? Він бачить майбутнє? Приреченість Райху? Пам’ять про своїх жертв? Що означає ця пам’ять? Звичні рухи з ганчіркою чи пилосмоком серед моторошних вітрин – це пам’ять чи абстрагування від неї, вже музеїфікованої? Ось тому це й символ, а не алегорія.
Навіть підкреслена естетизація кадру працює на центральну тему: це теж форма відвертання погляду.
Для мене головним недоліком фільму – через що він і не справив на мене настільки сильне враження, як на багатьох, – було те, що ключова метафора і засоби її втілення стають очевидними вже хвилин за 15, а далі (крім фіналу) йде лише повторення того, що ми вже бачили. Думка є, адекватне її втілення є – драматургії немає, тобто немає розвитку.
І тому значно потужніше для мене промовляє інший фільм, який я подивився вперше того ж дня (хоча мені його вже давно радили):
Conspiracy (2001, dir. by Frank Pierson).
Це, власне, розіграна по ролях – з невеликими фікціональними інтермедіями – стенограма «Ванзейської конференції» 20 січня 1942 року, на якій було прийнято остаточне рішення щодо «остаточного рішення». Півтори години, все в режимі реального часу.
«Список Шіндлера» був нескінченним жахом, «Змова» – все більшим і більшим зростанням огиди. Жовіальний Гайдріх (Кеннет Брана) тисне, аби всі погодилися на його вимоги: ключове – аби все відбувалося під егідою СС. Не всі згодні: хтось обурюється, бо євреїв, звісно, слід ізолювати від суспільства, але ж не знищувати! сам фюрер обіцяв що до цього не дійде! Співавтор Нюрнберзьких законів (Колін Ферт) не може стерпіти такої наруги над верховенством права: уже ж вирішили, хто єврей, а хто не єврей – а тепер все наново переписувати! Хтось іще обурюється такою розтратою робочих рук. І, звісно, все, від подачі страв до підрахунків ефективності газових камер, організує Айхман – точний до останньої деталі Стенлі Туччі (заслужений «Золотий глобус»).
Але зрештою всі говорять «Так». Всі.
І, як повідомляють прикінцеві титри, багато хто мирно дожив до 1980-х років. На волі.
Обидва фільми – про ту саму банальність зла. Але «Змова» – значно сильніша. Зокрема тому, що тут воно, банальне зло, не відвертається і не соромиться: ось воно я, не чекали? А дарма, дарма. Давайте послухаємо Шумана – його адажіо, як із знанням справи говорить Гайдріх, розірве вам серце.
|
</> |