Чому ми проти

1. 10% населення Західної України у 1939-1940 роках було репресовано червонопрапорною окупаційною владою (розстріляно, або вивезено в Сибір). Мого прапрадіда "по матері" Антона Блонського через те, що він був видним священником у 80-літньому віці вивезли до Казахстану і викинули посеред степу, де він і помер з голоду. Його зятя розстіляли в застінках рівненської тюрми за проукраїнські погляди. Його братів теж поголовно репресували і деяких з них розстріляли. Мою бабцю "по батькові" Олімпіаду Білоус разом з її батьком ковалем Федором Білоус вивезли на каторгу. Федір помер в таборах Молотовської області, Олімпіада більше 10 років відпахала на лісоповалі. Мого іншого прадіда Каленика розкуркулили і він до смерті бідував як останній жебрак. Не дивно, що їхні нащадки пішли в УПА і боролися там як з німцями, так і совєтами аж до середини 50-х років.
2. Ветеранів-фронтовиків ми поважаємо і шануємо. Проте нині в колонах фронтовиків уже майже не лишилося. Там поголовно енкаведисти і члени істрєбітєльних атрядов, що воювали не з німцями, а з українським підпіллям. Це члени злочинної організації НКВД (потім КГБ). Вони ціленаправлено і свідомо нищили цвіт української нації.
3. Спротив червоним прапорам затятіший в Західній Україні тому, що ми знаємо історію з розповідей наших бабусь і дідусів, а не з радянської пропаганди. Нажаль, 1920-30-ті роки через масштабні втрати населення в громадянську війну та голодомори стерли память цілого покоління в Наддніпрянщині. А пропагандивний апарат переміг в боротьбі за свідомість.
|
</> |