Актуалізація класики

По радіо вчергове крутили «Панну Інну» Артема Пивоварова, і я
нарешті сформулював, чим мені ця пісня так не подобається (окрім
того, що я не люблю ані Пивоварова, ані цей вірш Тичини).
По-перше, текст нарізали на салат – мішанину рядків поза
синтаксичними й семантичними зв’язками. Це не Тичина – це знак, що
означає «ми співаємо Тичину».
Звідси, по-друге, страшенна еклектика (про естетику кліпу навіть не
говоритиму): раптом брутальні голоси починають робити з нещасної
Інни реп. Не спрацьовує, бо за цим немає ані розуміння Тичини, ані
бодай розуміння того, нащо все це. Для порівняння: колись на реп
перетворили Шевченків вірш «Сестрі» – і це було класно, бо Шевченко
в цій своїй іпостасі – це гангста, це батл, це (при всій мінорності
поезії) суцільний тестостерон. Тичина-реп – це настільки мимо,
наскільки можливо.
Взагалі, спроби зробити з нашої поезії перших десятиліть ХХ ст.
щось стильне-модне-молодіжне майже щоразу невдалі, навіть коли – на
відміну від Пивоварова – виконавці розуміють, що роблять і для чого
(«Фокстроти» Жадана і Гуржи; а от «Сковороденс» – мабуть, через
більшу історичну дистанцію – виявився напрочуд вдалим).
Адекватною матеріалу виявляється зовсім інша естетика: напівзабуті
«Королівські зайці», теперішні «Пиріг і Батіг», деякі пісні на
слова Семенка – ось воно, цілком сьогоденне і при цьому без ламання
через коліно. Без панібратства.
|
</> |