завжди чужі парасольки

shepita — 28.08.2010 часом думаю, що простір довкола просто не повинен бути ворожим, що почуватися комфортно можна будь-де. принаймні я досить швидко звикаю до інших міст, мені гарно в них жити, хоч і знаю, що там я не вдома. а часом я всерйоз думаю про те, щоб переїхати до якогось меншого міста. вперше я відчула, що тут мені мало би бути добре, коли у Кам'янці-Подільському дивилася з мосту над Смотричем на зелений будиночок внизу, із верандою й мереживними фіранками, які швидше за все мені просто ввижалися за брудними шибами й напіввсохлою яблунею. але я й досі чую, як би там порипували старі двері, а восени гостро пахло прілим листям.
щось подібне, хоч і з зовсім іншим краєвидом та архітектурними формами довкола, я відчула у Гродно. а може, все було інакше, просто мені стало очевидно, що ось такі міста й створені для життя-як-я-його-бачу. вони світлі й затишні, здаються такими знайомими, хоча ніколи не повторюються. і там панує інший час, це мене чи не найбільше приваблює. а разом з тим саме в Гродно я вперше зрозуміла, що насправді не могла би там жити. і дуже прикро стало за себе й за свої такі плутані ідеї, і за Вінницю з Франківськом, куди збиралася тікати ще якийсь рік тому. це як з людьми, коли одразу й безпомилково бачиш, твої вони чи ні. бо й тоді буває прикро, наприклад, зустрінеш когось, хто усім тобі хоч до рани клади, але знаєш, що і дня би з таким не прожила. і це все насправді гарно, немає чим і перейматись, от тільки любити рідне місто мені часом несила.
а О. днями мені написала "повертайся до Львова", так, ніби я і звідси не набридаю їй своєю метушливою присутністю, ніби таким і має бути моє справжнє повернення. часом, буває так просто. це і є моя така світла туга за іншим.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив