Зараз Забужко дуже доречно згадати

Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No passaran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе - брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No passaran! Вони не пройдуть!..
Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій -
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…
Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові - вузенькім окрайчику -
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» -
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі)
що у цій-от точці – принаймні в цій, -
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді -
не пройдуть?