Український паспорт

stroberynka — 14.06.2011 Я ще з вихідних у Штатах. Думаю цього разу востаннє, принаймні на відвідини. А все завдячуючи сраному українському паспорту.

Бо блядь задрали мене митні перевірки і підозри, що я та сама нелегальна емігрантка, яка лише й мріє осісти у їхній ґодблес Америці.

Але попорядку. Спочатку аеропорт в Джакарті, до відльоту менше години, а п"ятеро еміграційних офіцерів (митників?) торгуються впускати мене на рейс до Сеулу чи ні, бо у них чітко написано, що громадяни із українським паспортом не мають права перетинати південнокорейського кордону без візи. А я в той час намагаюся їм доказати, що таки маю право, бо звідти напряму лечу до Штатів, а з ними в Корейців мир-дружба-жвачка. З тяжкою бідою пустили.

Далі, аеропорт в Сеулі (тобто на о. Інчеон, а звідти ще годину добиратися до міста). Еміграційний офіцер розмовляє на корінґлиш (суміш англійської і корейської), якої я звичайно не розумію. Але прекрасно вловлюю його сумніви, щодо того, чи впускати мене до їхньої країни, а ну ж особа із українським паспортом вирішить залишитися в ній назавжди!? Через 15 хвилин доказування трьом митникам на купу, що ось квитки до Гамерики, ось мультивіза, ось видрукуваний витяг із їхнього ж іміграційного сайту, що я таки маю право перетнути кордон, мене таки пустили. А от противний присмак після них таки залишився.

Через тиждень знову аеропорт в Сеулі, спізнююся шалено, мені видають квитки, бажають щасливої дороги... і тут до мене підскакує товстенька жіночка невизначеного азіатського походження, але із сильним американським акцентом, каже, що вона із Відділу Національної Безпеки США, а оскільки у мене український паспорт, то у неї є декілька питань... особистого характеру. За наступних півгодини у мене випитують все, включно із кольором трусиків які я там напакувала (і чи сама їх пакувала ага), не говорячи уже про роботу (нелегальну в США канєшна), стосунки (заміжжя прям по прильоті до Штатів), гроші (і хто це мене бідну українку спонсорує, жених гамериканський небось) і т.д. Мене вже трясе, а жіночка далі випитує і випитує. Відпустила аж коли був найостанніший "ласт кол" і всі на борту чекали лише на мене.

Через 13 годин прилітаю до Детройта, де був перший перетин кордону перед наступним, уже місцевим рейсом. Проходжу митний контроль, посміхаюся і щебечу, а заодно молюся, щоби не забирали мене до тієї маленької страшної кімнати, де нелегалів змушують признатися, що вони нелегали (так було вже минулої весни, але тоді все обійшлося досить швидко і безболісно). Все проходить добре, жіночка посміхається у відповідь, бере відбитки пальців, робить копії зворотніх квитків і замість поставити штамп, як супер-щасливому чувакові із реклами Wellcome to the United States of America, що йде безперервно із всіх екранів в аеропорту, складає мої документи докупки і передає їх офіцеру, який вже давніше осторонь чекає на мою душу.

В маленькій темній кімнатці з два десятки крісел для чекання. Я там звичайно сама, бо зі всього натовпу із трьох водночас прибулих міжнародних рейсів у мене єдиної український паспорт. Тобто не сама, навпроти за столом сидять великий негр афро-американець на ім"я Літтлджон (пишеться разом) і вгодована мексиканська дівка, яка ромиґає жуйку і шарпає мій нещасний український паспорт.
Перше питання було чи розмовляю я англійською. А далі багато інших, більш схожих на ствердження, ніж питання. Як наприклад: "Усі хочуть жити в Штатах, а ти ні?", "Ти ж зібралася нелегально працювати, поки тут тусуватимешся, чи не так?", " Що в Індонезії мало платять, що тут заробляти приїхала?", "Хто повірить, що ти більше цінуєш робоче місце в якійсь там Індонезії, ніж американські перспективи?", "Ти вже знайшла чувака, за якого зібралася заміж, поки будеш в Штатах?", "Чому ти не хочеш заміж за твого "просто друга" до якого їдеш вгості?", "А ти впевнена, що скажеш "ні", якщо твій "просто друг" - корінний американець запропонує заручитися, поки ти тут подорожуєш?".. І далі в тому ж дусі годину і двадцять хвилин підряд.
На всі мої відповіді дівка пирскала від сміху, кажучи, що в них багато таких (таких?) і з Індонезії, і з України, що казки їм розказують, як НЕ хочуть жити в Штатах, і типу я ще одна така ж прийшла. А Литтлджон лише хмурився і продовжував гортати мій третій майже повністю використаний український паспорт і квитки до України.
В кінці, вдаючи, що роблять мені страшенну послугу, таки поставили штамп із дозволом перебування 6 місяців. До чого було тоді таке страшне півторагодинне трахання мозку - напевне вже ніколи не зрозумію. Але й  досвіду повторювати також не хочу.

Тепер шукатиму країни, в яких без проблем приймають людей із українським паспортом. Бо раз мені з ним жити, то хочеться почуватися людиною (білою людиною ага).

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив