Тільки це не експеримент, а народна традиція. Навряд чи казахи відкрили її

don_katalan — 09.01.2022 Алі Татар-заде
1 хв ·
на знак солідарності з казахським народом, що переживає зараз скрутний та вікопомний час, я хочу присвятити йому цей допис.
Мова піде в нас про красу народного епосу.
Сподіваюся відкрити такі його риси, що маловідомі більшості загалу і є плодом моїх багаторічних роздумів і спостережень.
Почну з далекої вистави в далекому Ізраелі.
Наші дні, якийсь відомий експериментальний театр.
Ви заходите на виставу і вас повідомляють:
-- У нас дві концовки: погана і хороша. Зі своїм квитком ви можете проголосувати он в тій скрині для бюлетенів. Направо - щасливий кінець, наліво - поганий. В залежності від голосів, що будуть подані вами, театр зіграє ту чи іншу фіналізацію.
Глядач мнеться.
Голосування таємне.
"Заманали мене ці хепі енди!" - каже собі глядач.
"Я - людина оригінальних і неперечічних поглядів. Я не такий як всі. Я обираю поганий кінець".
Проголосувавши, він садиться в зал і думає:
"А публіка ніби нічого. Як знати, чи назбирається тут бодай третина таких же оригіналів, як я?"
"Он та дівчина з зеленими волосами. Вона може зоригінальнічати і обрати мій варіант. Втім, я-то знаю, що з її боку це буде банальний підлітковий протест, а з мого - глибоко продуманий естетичний акт непокори".
"А он та жирна клуша, що вона на себе нап'ялила. Моя бабуся була в такому. Ця точно вибере хороший кінець. Через таких людей в нас культура перетворилась на травоядну жуйку".
Гасне світло, і на сцені починається дійство.
Потроху головні герої так торкають серце, що глядач починає їм співчувати.
Драма розвивається і - більше години летить непомітно - несеться шаленим маршем до розв'язки.
Глядач вже полюбив їх.
І тепер сподівається, що все буде в них добре. Це такі люди, вони так багато перенесли, у них так багато спільного з ним. Він навіть, не кажучи нікому, тихцем ототожнив одного із них із собою. А он ту особу протилежної статі - з одною людиною, яку давно знав і кохав.
Тепер вся надія, що зал складається із запливших шаром банальності бюргерів. Бо такі обирають щасливий фінал.
Яка посмішка долі, який сарказм! Він вперше сподівається, що публіка в театрі буде міщанською, обивательською.
Бо всілякі революціонери і бунтарі неодмінно б обрали поганий фінал, але якраз тепер, тут і на цій виставі, хочеться чогось хорошого.
І от оголошують другий антракт.
Акторська трупа виходить до скринь і починає рахувати голоси глядачів.
Всі знають, що за 5 хвилин буде фінал - і він буде той, що його обрала більшість.
Знову сцена, і починають останній акт.
Все стрімко рухається до розв'язки.
Ніби все гарно, але насамкінець... чорт забирай, фінал мрачний.
Всі виходять подавлені.
Тим, хто не поспішає з зали, виходять актори.
Режисер кланяється разом з артистами, і він каже - цього разу обрали отакий варіант. Нічого, приходьте ще, ми виставляємось ще стільки-то тижнів.
- А скільки голосів була перевага? - не витримує глядач.
І тут йому кажуть різне.
"В один голос".
І кожен зойкає.
Або: "за хороший фінал було подано лише 1 голос"
І всі з ненавистю дивляться один на одного. Трагедія у фіналі ще стоїть перед їхніми очима.
І всі винуваті, окрім мене.
Казахстанський епос - це багатійша сторінка народної творчості.
Якщо пісня, поема, ораторія зберіглася у більш ніж одному варіанті - тоді вона має той самий різний фінал, що в наведеному експерименті.
Тільки це не експеримент, а народна традиція.
Навряд чи казахи відкрили її.
Скоріше, вони її зберігли.
Радше, через нетронутість, самобутність, первісну цілісність звичок і звичаїв, традиція мінливого фіналу дійшла до нашого часу саме у казахів.
Їхній епос дуже пізно почали заганяти в залізну облкадинку.
Те, що зараз відкривають наново і гучно звуть яким-небудь постреалізмом, існувало віками і було випробоване, потім відкинуто і забуто, а іноді - планово знищене. часто - знищене несвідомо, а з благих побуджень.
Співці – жирау – не мають масок і пудри.
Вони співають пісні і за чоловіків, і за жінок, передають характерні оберти в мові, що вирізняють за статтю, характером, етносом, походженням, вірою.
Симпатії читачів схиляються на один чи інший бік.
Співки бачать настрої натовпу.
Як у театрі, де від гри актора залежить ставлення до його персонажа, тут в руках міфотворця - ставлення до кожного з його героїв.
Сказителеві не треба скрині з голосуванням, щоби за лицями і відгуками слухачів побачити, на який фінал вони заслуговують.
І варіантів у нього зазвичай куди більше ніж два.
Вона загинула, а він пішов далі – один, нещасний, але з прямою спиною, і нікому не покаже він свого болю.
Або загинув він, а вона – невтішна, картає себе, потім встає і нищить усіх, хто їх зміг посварити.
Або вони гинуть обидва. В битві, один проти одного, і в останній момент розуміють, що люблять і були створені заради друг друга.
Або стоять пліч-о-пліч і гинуть разом, і всі сварки в минулому, і вони щасливі що хоч так поєднаються вічно – і в смерті, і в пісні, яку неодмінно складуть на їх честь.
Або він і вона – живі, всіх перемогли, помирилися, сталі жити, наплодили діток, і їхні далекі нащадки – це отеті от слухачі, що оточили тепер співака.
Граючи на струнах свого саза, він невидимими пальцями торкається жил сердцевих і грає на їхніх душах.
Що з цим потім роблять академіки?
Вони сушать голови, який варіант видати а який – ні.
Вчені не розуміють, як одночасно може бути вісім фіналів.
Так померла чи ні?
Так вони поженяться чи не буде?
Видають один варіант, а інші, буває, наважуються вставити у додатки.
Пісня записана – вже не та, що співалася, тому що коли вона тільки лунає, вона може скінчитись будь-яко.
Від погоди, від настроїв, від того, який сьогодні день.
Я відчуваю всередині, що так колись співались багато пісень, і так було у багатьох народів.
І народ знав, що жити в пісні – це не означає приреченості.
Це означає, що ти сам пишеш її кінець, сам вирішуєш, чи буде продовження, сам обираєш ноту, на якій тобі жити. Але вибір не лише твій, а кожного з вас.

Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/3463793.html.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив