Refugee camp








В більшості допомагала із роздачею їжі, засобів гігієни, коциків (бо хоча й вічне літо, але через дощі і гористу місцевість вночі таки прохолодно). А ще бавилася із дітьми - тут навіть мови знати не треба, бо, на відміну від дорослих, розуміють абсолютно все, не важливо якою говориш: індонезійською, англійською чи українською.





Щоб не знудитися наніц, бо часом таки робити не було що, шукала собі спілкування із жителями табору. Товариш-місцевий перекладав із яванської, та й взагалі всюди мене супроподжував, бо люди до білих ставляться щонайменше із осторогою. Так що моєю головною розвагою стали розмови із бабусями.
Навіть у яванських бабусь є та універсальна сільська мудрість, досвід і наївність водночас, розважання, коли дивляться на молодих і сум за молодістю. Одна, моя улюблена, бабуся Мартівіано, розповідала, як за шістдесят п"ять років пережила п"ять вивержень вулкану і щоразу все закінчувалося добре. А цього року в першу ж ніч загинуло її п"ять корів і сусід Мба Маріджан - шаман-охоронець гори. Вважає, що то вулкан так лютує, бо охоронець зрадив традиції, почав спілкуватися з медіями і приймати дорогі подарунки від туристів.




А знуджені військові, розважалися тим, що фотографували мене собі на мобільний чи ще якось намагалися привернути до себе увагу. Ну й нехай...


