Про Яну Зінкевич

bilozerska — 13.03.2016

Долучаюся до кампанії зі збору коштів на реабілітацію керівника медичної служби УДА і батальйону "Госпітальєри", нашої Яни Зінкевич, яка зараз пересувається на інвалідному візку і проходить реабілітацію в ізраїльській клініці, щоб знову навчитися ходити. У неї є шанси - нещодавно Яна почала самостійно рухати правою ногою.

Всі, хто чули це ім'я, знають, що Яна Зінкевич - це дівчина, яка у 19 років з нуля створила найпотужнішу на всьому фронті парамедичну службу, що врятувала тисячі поранених. Тому я краще розкажу про те, чого не знають, про ту Яну, якою вона була до того, як про неї дізналася вся країна.

Ми познайомилися з нею, коли ми - майбутній ДУК ПС, згодом УДА - ще не воювали, готувалися до війни на базі під Дніпропетровськом. Яна була однією з трьох, здається, дівчат, які чергували у медпункті. Мовчазна, з тихим голосом. У той період пам'ятаю її лише в обличчя.

Я пам'ятаю, як нам перед однією операцією видали зброю (і швидко забрали, але це було потім). Хлопці, мало не озвірілі від сидіння на базах і слухання обіцянок, що зброя ось-ось з'явиться - як же вони хапали ту зброю... Оті старезні АК-47, яких все одно не вистачало на всіх. Дівчат було лише троє, і нам за цю зброю довелося мало не битись, але ми її добули. І ось стоїмо я і ще одна дівчина з тими калашами, з-під кашкетів довгі світлі коси - нам і на думку не спадає від когось ховатись. А деякі хлопці, яким не вистачило, стоять без зброї. І лунає наказ: "Жінкам - зброю здати". Як же нам прикро було. Здали, звичайно.
А Яна - не здала. Натягнула шапочку не по погоді на самі очі, сховалася за спину якогось здорованя і закосила під невисокого хлопця. Отак. І потрапила на операцію, звичайно, бо в неї ж була зброя.

Я пам'ятаю її під час нашого першого бою. Вона встигла витягти пораненого, ще й трохи постріляла по спалахам супротивника.


Степанівка під Савур-могилою, серпень 2014. Яна Зінкевич надає допомогу пораненому

Я пам'ятаю, як після другого бою вона прийшла до мене в кімнату подивитися фото і відео. Тоді вона ще не не керувала ніким і востаннє - принаймні, на довгий період - мала час, щоб просто посидіти й поговорити. Розповідала про своє довоєнне життя, показувала свої фото - ходила у довжелезні походи по різних диких місцях і знімала те, що бачила. Уникаючи подробиць, бо то її особисте - після цієї розмови мені стало остаточно ясно, що ця дівчинка зовсім не схожа на своїх одноліток. Та й тодішнє її "мала час" було досить умовним - подзвонили, що привезли нові медикаменти, і вона втекла. На початках же сортувала їх власноруч, і робота це була пекельна, бо ліки надходили з багатьох джерел і завжди "врозсип".


У Степанівці під Савур-могилою, серпень 2014

За тиждень чи два витратити сорок хвилин на балачки вона вже не могла - у неї й на сон не вистачало часу, ходила чорна від недосипу, що і коли їсть, взагалі не помічала.

Я пам'ятаю її тоді, коли на нашу базу чи не вперше приїхали фотокореспонденти. Вона фотографувалася тоді лише у балаклаві - "так, на всяк випадок". У неї немає родичів на окупованих територіях, її близькі від початку знали, що вона поїхала на фронт. Спитаєте, навіщо ж ховатися? Люди з нашого кола на рівні автоматизму чекають переслідувань з боку нашої рідної влади. Публічні люди рятуються від цього розголосом, "незнані вояки" - балаклавами. Сказали б Яночці тоді, що за півтора року вона стане однією з найбільш заслужених людей країни, що ця влада буде змушена дати їй орден...

Я пам'ятаю її перше в житті відеоінтерв'ю, яке знімала я. Вона соромилась, опускала очі, говорила тихо-тихо - на відео голос майже не чути. Розповісти про свою роботу, що блискуче робила без камери - не могла, затиналася, писати доводилось маленькими шматочками, роблячи багато дублів. Порівняти це з тим, як Яна тримається зараз - це ж небо і земля. Можливо, не легко, але швидко вона подолала свою сором'язливість, бо зрозуміла, що заради справи - розвитку медичної служби і порятунку бійців - їй потрібна публічність. Це, до речі, її слова, не мої.


Яна Зінкевич під час зйомки першого відеоінтерв'ю (літо 2014)

Я розповім тільки одну історію з життя Яни-фронтового медика. Тих історій - на книжку, фільм, пригодницький роман... Але я розкажу одну - якій була свідком.

Діло було під Савур-могилою. Ми проривалися у Степанівку на Яниному медичному пікапі - на той момент (початок серпня 2014) вона вже керувала невеликою бригадою парамедиків. Я опинилася там тому, що чотири доби просиділа на блокпосту в Амвросіївці, а Яна вивезла з-під Савурки пораненого у шпиталь і на зворотньому шляху забрала мене. Савурка на той момент вже була наша, але ми ще того не знали. Якби не наша - шансів доїхати живими й цілими було не так вже й багато.

Ще на блокпості до Яни підійшли армійські медики і попросили супроводити їх у Степанівку, бо не знали дороги. Ми на пікапі, а в них - дві тихоходні "таблетки". А там здоровенна ділянка шляху - відкрита місцина, пристріляна ворожими мінометами. Досвід показав, що на швидкості 140 вони не влучають. Так і збиралися проскочити. А тут нам доводиться їхати колоною, ще й на малій швидкості... Я, звичайно, бурчу щось не дуже шляхетне на адресу тих попутників, а Яна: "Так, їхати колоною набагато небезпечніше, але ж вони не знають дороги!".



Їдемо. На те, щоб на фронті перестати боятися, в мене пішло не менше року. А Яна не боялася від початку, я думаю, в неї почуття страху взагалі якимось чином атрофоване. Проскочили найнебезпечніше відкрите місце, стали в зеленці, звідки ворогам нас не видно... А "таблеток" нема! Відстали. І Яна каже: "Нам треба повернутися і подивитися, що з ними". Я кажу: "Вони просто відстали, заблукати не могли, бо за нами стовп пилу, який за кілометри видно". А вона: "А якщо вони поламалися?". Дві одразу? Ніхто в таких умовах машини не ремонтує, якщо одна зламалася, пересадять людей у справну і поїдуть далі. Якби, кажу, ми точно знали, що в них біда, якби нас покликали на допомогу, тоді інша річ. А вона: "Ми не можемо їх покинути, навіть якщо є якийсь мізерний відсоток, що вони в біді. Вони наші колеги, медики. Сьогодні ми їх виручимо, завтра вони нас".

В результаті ми поїхали за "таблетками", які, звичайно ж, просто відстали, і ту стрьомну ділянку, по якій ні-ні, а щось і гупало, проїхали не один раз, а тричі.

Савур-могила була наша. Але ми того ще не знали.

Реквізити для допомоги Яні Зінкевич:

- для поповнення у відділеннях ПАТ КБ «ПриватБанк»:
номер рахунку 4149625810825933 Зінкевич Яна Вадимівна;
- для поповнення в інших українських банках:
Установа банку – ПАТ КБ ПриватБанк
МФО банку 305299, код ЄДРПОУ 14360570
Рахунок одержувача 29244825509100
4149625810825933, Зінкевич Яна Вадимівна, 3488112209.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив