Підсумки липня


-Армія:
Війна йде.
- Мова:
Щось я розлінилася. Мову не вчу, нічого не роблю. Якось так.
Ліньки. Як буду вчитися восени - не уявляю. Якось буде. Тупо
повторюю слова. І усьо.
- Віра:
Вірю у ЗСУ.
Зараз почнеться Ламас. Це свято першого врожаю. Тобто чого ви
добилися за півроку.(Нічого - каже мозок)
Хоча, чому нічого?
Школу якось закінчила? Закінчила.
Малу до першого українського класу записала? Записала.
Сама на санітарку записалася? Записалася.
А те, що з мовою не фонтан...
Зрозуміло чому. Бо бажання спілкуватися з місцевими немає.(Я із
свома тут практично не спілкуюся). На роботі мовчу. Іноді щось
скажу, але дуже важко йти на контакт. Нема бажання. Не цікаво.
Хоча, коли записувалася на курси, побачила велику кількість жінок.
Й дуже зраділа, бо зрозуміла, що сумую за живим спілкуванням.
Й ще один момент.
Засинала та обмірковувала свої плани. Ми живемо в невеличкому
містечку. Приблизно на 50.000 людей. Й порівняно з Одесою ... Ну,
це ніяк.
Крутилася у ліжку й мріяла, от повернуся до Одеси...
А потім зловила себе на думці - що ні, вже не повернуся.
Що я - вже не я, й моя Одеса - не та, до якої переїхала з
Криму.
Тоді цей переїзд був запланований, організований. Чітко розуміла,
чому й навіщо переїжджаю.
Що не зможу там жити. Можу(не люблю, але можу) обманювати інших,
але обманювати себе... Ми встали та поїхали. Знайшла роботу, купили
житло.
А коли тікали до Італії - схопилися та побігли. Навіть коли їхали у
потязі, розуміла, що можемо тупо не доїхати.
Але зараз...
Може це наступний етап?
Чесно, я не маю "рожевих окулярів" стосовно Італії. Багато чого
мені не подобається. Але розумію, що багато чого мені не подобалося
як в Криму, так і в Одесі.
Що усюди, де б я не була - вчуся та працюю.
Зараз міркую, а що далі?
Поставила перед собою дуже велику та важку мету. Але шлях до тієї
мети дозволяє не опускати руки, а йти, повзти та лежати у
потрібному напрямку.