Національно-мовне питання

afarran_silent — 22.02.2010 Люди, знающие меня достаточно давно, знают, что национальные вопросы я не обсуждаю и к политике не отношусь никак. Вообще. Я накушалась её по самое не могу в славные девяностые, в том романтическом возрасте, когда адреналин важнее смысла, а флаг, чтобы за ним идти, важнее, чем цвет этого флага.
Но если бы вдруг, с какой-нибудь радости, мне захотелось обсудить с кем-нибудь вопросы моего национального самоопределения, то...


(с)http://gapan.livejournal.com/57652.html

Я - асимільований москаль.

Я мікс культур і світоглядів, етно-національна химера.

Я народився у родині двох російськомовних громадян, виріс у російськомовному оточенні і закінчив школу з російською мовою навчання. В дитячі і підліткові роки я читав здебільшого російські книжки, дивився у основному російські телевізори, спілкувався виключно з російськомовними людьми і взагалі років 18 свого життя говорив тільки російською мовою. В мене змішане російсько-білоруське коріння, абсолютно не українська, і навіть не слав'янська (проте, на щастя, не семітська) зовнішність, якесь дивне жидо-польське прізвище і характер, що абсолютно не вписується у стереотипи східно-слов'янського (рівно як і західно-українського) менталітету.

Як би там не підтасовували статистику праві шовіністи, у Львові близько 21% громадян (а не 2-3) говорять російською мовою. І ця російськомовна меншина так влаштована, що всяк її член здатен жити у стилі "свій до свого по своє", так що при певному бажанні може забезпечити собі життя у віртуальному російськомовному "місті всередині міста". Кількість перетинів з потенційно небезпечними людьми зводиться до мінімума. Ізолюючи себе від ворожих настроїв етно-національної більшості Львова, велика частина наших російськомовних співмешканців так і живе - я готовий присягтися, поклавши руку на трьохтомник Бессонова.

І завдяки вищезгаданому вийшло так, що я ріс не усвідомлюючи проблем взаємостосунків україномовних та російськомовних громадян у рідному місті - можна навіть стверджувати, що я не стикався з цими проблемами аж до вступу до вищого навчального закладу.

Ремарка: чи знаєте ви, як навчають української мови у російськомовній школі в місті, де процент російськомовного населення найменший в Україні? Я вам скажу: навчають офігєнно - при бажанні, випускники школи здатні опанувати українську мову на одному рівні з рідною. Я зараз говорю не за одного себе - на час вступу у виші більшість моїх однокашників мала хороші (ба навіть відмінні) результати з української мови. Я ж, додатково підтягнувши себе на підготовчих курсах, склав вступний іспит з української мови у першій п'ятірці з усього потоку в 100 з гаком осіб.

Я добре пам'ятаю один невеликий епізод, котрий, можливо, ніхто інший навіть не відзначив. Коли наш потік склав усі вступні іспити, нас зібрали у великій аудиторії, щоби наші майбутні наставники мали змогу з нами познайомитись. Нам промовили свої слова наш декан, продекан з виховної роботи, [якогось лішого] викладачка фізкультури і якась пані з кафедри української мови. Остання висловила зацікавлення тими особами, що гарно написали іспит з мови. Вона пофамільно викликала першу десятку "отлічніків", знайомилась, розпитувала про місце навчання та деякі інші відомості. Серед випускників елітних закладів - академічної гімназії, четвертої школи, фізико-математичного ліцею затєсався і я, трійочник з задрипаної привокзально-гопівської російської школи. Я добре пам'ятаю одну лиш реакцію цієї особи на моє прізвище і номер школи, що я закінчив. Ця реакція була написана на її лобі великими літерами, хоч вона нічого й не сказала привселюдно.*

На щастя, ця особа нічого не викладала в нас, інакше доклала би усіх зусиль, щоби розмішати мене з гімном і зіжерти. Але натомість цих зусиль докладала інша сука з їх кафедри, а також пару інших ідіотів. Пару перших курсів, поки ті йолопи і дурепи викладали в мене свої [не дуже потрібні майбутньому технічному спеціалісту] предмети, я жив ніби як у пеклі всесвітньої змови проти мене і подібних мені. Це все відбувалось на тому фоні, що більшість моїх однокурсників та профільних викладачів мене любили і поважали - я і дотепер (незважаючи на мої вибрики та збочення протягом навчання) з більшістю своїх тодішніх контактів у хороших стосунках.

Наявний дисонанс (хороші стосунки толерантного москаля - мене з абсолютною більшістю мого оточення VS явна ненависть до мене з боку всього лиш декількох особ) призвів лише до мого непохитного переконання у власній правоті і генерації сотень, тисяч мегатон ненависті до рагулів-шовіністів. Особа, про яку йшлося, особа, яка стала першою ластівкою націонал-шовінізма і ворожнечі у моєму житті, нещодавно виплила у черговому потоці гімна з інтернетів. Це злоба нашого сьогодення, Ірина Фаріон. Споглядаючи ролики про Ірину Дмитрівну у дитячому садку, я згадував себе багаторічної давнини під прицілом цього стерва. І якщо тоді мені лиш захотілося через усю аудиторію кинути в неї кросівком, то зараз в мене стискалися кулаки. Я прагнув би її розмазати, будь я на місці батьків тих дітей.

Я - асимільований москаль.

Довгий час свого життя я не міг сам собі дати відповідь на запитання "хто я є?" і всяко уникав ситуацій, де подібне питання могло б виникнути.
Русскій? Та ні - російська культура, чай-самовар, водка-матрьошка і Пушкін-Лєрмонтов далекі від мене, як звізда Альфа-Центавра.
Білорус? Точно ні, я про Білорусь навіть нічого не знаю, окрім того, що звідтам походить мій рід.
Українець? Тоже ніби-то, ні - бо ж говорю російською, а отже - москаль, ворог нації, людина без права на національність і самоідентифікацію.
І врешті-решт (з великої участі моєї коханої) мені вистрілило: то ж заб'ю на ці складнощі і буду українцем! І я сам визначив свою національність, навіть якщо всі стверджують, що таке не буває. Звісно ж, я не припинив спілкуватись російською мовою, але тепер я це роблю тільки тоді, коли це необхідно або зручно. А мій default system language - це вже багато років українська мова.

Я не знаю, труъ- чи не_труъ-українцем я став. Мені до сраки "ластівки, що гніздечко звили в стрісі", барвінки, чорнобривці, козаченьки та інша синтетична "українська національна свідомість", що так мріють насадити сучасні недо-Гітлери та недо-Сталіни. Давайте не будемо драматизувати чи прикрашати, давайте полишимо хибну науку історію з її пробілами та перекрученнями. Давайте зрештою дивитись тверезо! Україна - це не абстрактний хутір з козаченьками, чорнобривою дівчиною Марусею, степаном-бандерою і кобзарем-шевченком. Україна - це наша рідна земля; це її мешканці - і схід, і захід; це навколишній безлад і хаос; це нещасний клаптик суші, оточений з усіх боків геополітичною ворожнечею; це безліч проблем, котрими не збираються займатись ті, хто мав би їх вирішувати. Ось це все - Україна.

Я скажу за себе: я тут народився, я тут житиму і, швидше за все, тут і помру. Це моя країна, моє місто, моя земля - як би мене не переконували, що я маю зібрати кальсони і поїхати десь-інде. Я мав вже купу таких можливостей, але чомусь досі я громадянин України - не Росії і не Бельгії. Тут я зустрів своє кохання, тут мої друзі та рідня. І жодної іншої немає в світі країни, що була би мені рідніша за наш бардак.

-----

Я вже писав: переконувати можна прикладом, не силою. Коли я бачив на ютубі ролик, де суворі плечисті (канадські?) мужики-регбісти різної етнічної приналежності (а у Канаді національне питання не менш складне, ніж в нас) після перемоги зі сльозами щастя виконували гімн рідної країни, і їх показували крупним планом, як вони щиро і несамовито співають, це надихало мене наслідувати їх. Коли ж через ютуб випливає підстаркувата сука, що гнобить чужих дітей у садочку, в мене просто стискаються кулаки. Уся жовч шовіністів по відношенню до мене і подібних мені, виллється лиш у ненависть з нашої сторони до них. Ми ніде не поїдемо і більшість з нас не асимілюється, а буде лиш чинити перепони усім, навіть хорошим починанням "руху національної просвіти".
"Чемодан-вокзал-Росія?". Ідіть нахуй, уроди! Я лишуся тут і я всіх вас переживу.


Со всей ответственностью заявляю, что готова подписаться практически под каждым словом, включая матерные.


-----
* Я не имела несчастья лично сталкиваться с пани Ириной. Но и у меня была своя такая "пани". Пани Христина Василькевич, бывший преподаватель Университета.
Впервые мы встретились с нею, когда я ещё училась в школе, а она явилась к нам на урок украинского языка в составе специальной комиссии - эта комиссия тогда выясняла уровень владения украинским в русских школах. С гордостью скажу, что пани Христину мы удивили, ага. :)
Во второй раз мы столкнулись, когда какой-то чёрт дёрнул меня посещать лекции в Малой Академии. :) Я тогда долго не могла определиться, чего больше жаждет моя душа - философии или психологии. Ходила и на то, и на другое. Психология была интереснее: там Татьяна Борисовна Партыко, отличный преподаватель и блестящий специалист, рассказывала про возрастную психологию, про когнитивные процессы, и прочая, прочая, прочая. И вот как-то раз решила я позвать на эти лекции своего друга - чудесного мальчика, который по происхождению был польский еврей, и внешность имел соответствующую. И надо же было такому случиться, что в тот день лекцию читала не Т.Б., а моя давняя знакомая - пани Христина. Которая, как выяснилось, числилась как раз на кафедре психологии и вела предмет "этническая психология". И мы прослушали лекцию по этому предмету, да. Суть её вкратце сводилась к тому, что украинцы - нация выдающаяся и талантливая во всех отношениях, а что до "москалів" и, в особенности, "жидів" - то они есть носители всяческих пороков и люди второго сорта. Я не вру и не преувеличиваю. Она говорила именно это и именно так. И поглядывала иногда на моего друга, словно призывая его послужить иллюстративным материалом к лекции... Когда мы вышли из аудитории, он, этот друг, просто молча на меня посмотрел. Этот взгляд я помню до сих пор, и мне до сих пор стыдно, хоть я и понимаю, что никакой моей вины в случившемся не было.
А потом я всё же поступила на психологию.
И имела счастье прослушать курс "Этнической психологии" в изложении фееричной пани Василькевич. Она, как мне кажется, вообще была больная на голову, и не только на почве национального вопроса. Так, среди прочего нам сообщали, что "худі люди - то є породження диявола", а "ті, у кого батьки та діди працювали в КДБ чи НКВД, прокляті до сьомого коліна, бо на них - кров невинних жертв". Что уж было говорить обо мне, с моими сорока пятью килограммами и папой-кэгэбэшником... В рамках курса "Этническая психология" нас заодно научили "знімати вроки" и "викочувати хвороби яйцем". На зачет следовало прийти в вышиванке, а девушкам - ещё и принести с собой "весільний рушник" - "бо ж кожна порядна українська дівчина має вишити собі хрестиком рушник до весілля". И чёрт побери, да, я пришла на этот грёбанный зачёт в одолженной вышиванке, с одолженным же рушником - и я этот зачет получила. Потому что вступиться за нас тогда было некому, заявления и жалобы в деканат и до нас писались не раз, и никому до этих заявлений не было дела. А мои родители советовали мне стиснуть зубы, молчать и соглашаться - "потому что тебе нужен диплом, доченька, и потому что тебе ещё жить в этой стране".
Потом я поступила в аспирантуру. Писала диссер, дремала на заседаниях кафедры - и понемножку преподавала, не без этого. И вот в один прекрасный день уже "мои" детки, мой третий курс написали в деканат жалобу на пани Христину. Видимо, на тот момент "крыша в Министерстве", о которой говорили шёпотом, у неё уже прохудилась. В этом смысле нам повезло. :) Тем не менее, деканат хотел закрыть глаза на очередное заявление от детишек. Случилось заседание кафедры для обсуждения инцидента, к нам явился декан, и зам его, и представитель ректората. Они были важные, пахли дорогими одеколонами и степенно рассуждали о том, что "это дети... они такие впечатлительные... мол, не поладили со строгим преподавателем... бывает". А преподаватели нашей кафедры сидели, кивали в такт, вздыхали и делали вид, что всё так и должно быть - "да, мол, погорячились детишки, а на самом деле у нас тут всё зашибись".
А я сидела и меня трясло от ненависти. Давней, застарелой ненависти. И ещё от страха, чего уж там. Я ведь похожа на кого угодно, только не на эпического героя. :) Но всё-таки - всё-таки (и я знаю, на том свете мне это зачтётся :))) - всё-таки я попросила слова, встала - и меня прорвало. Я рассказала им и про вышиванки, и про худых, и про жидов с москалями... Господи, как у меня тогда стучали зубы... :) Но когда я рухнула обратно на стул, стали выступать другие - аспиранты одних лет со мной, они ведь то же всё это проходили, всё это выслушивали в своё время.
В общем, замять это дело у нашего доблестного руководства так и не получилось. Пани Христина потом писала заяву в прокуратуру - дескать, против неё устроили незаконное разбирательство, хотят уволить её с работы, оклеветали и дискриминируют по национальному признаку... И товарищи из прокуратуры ходили к нам на кафедру, и вызывали нас в кабинет по одному, и расспрашивали-расспрашивали-расспрашивали... :)
И в результате её всё-таки уволили.
Нет, окончательной победы бобра над ослом не случилось - знаю, что сейчас она по-прежнему преподает (кажется, в Академии Внутренних дел, или что-то вроде того). Но всё-таки мой родной Универ от этой заразы избавлен. Мелочь - а приятно.

Нет, я пишу всё это не для того, чтобы похвастаться, как я запредельно крута.
Просто, когда я смотрела сегодня эти ролики с пани Фарион**, меня точно так же колотило от знакомой бессильной ненависти. И от стыда - за то, что в моей стране - в моём Городе - такие вот пани есть. За то, что они унижают наших детей...
И садик этот я знаю. Его четыре года назад закончил мой старший сын.

**здесь:
http://www.youtube.com/watch?v=wMMdDsCjOfk&feature=player_embedded
http://www.youtube.com/watch?v=-6IgWwSs1kg&feature=related
http://www.youtube.com/watch?v=fGsMVti9ueE&feature=player_embedded

Такие дела.
Извините за многабукф.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив