«Дружок, я все знаю, я сам, брат, из этих»

petro_gulak — 13.06.2021 Серед тих, хто в 2013-му активно чи пасивно, але підтримав Майдан, є дві досить цікаві категорії.

Перша – це люди переважно російськомовні, незрідка євреї, але я бачив і чимало етнічних українців, з дитинства україномовних. Вони були проти Януковича, бо надто вже гидотна пика, але їм хотілося, щоб усе стало краще і при цьому нічого не змінювалось, а головне – щоб їм самим не доводилося змінюватись. А так не буває, так не є, і так не буде. Тому зараз вони чимдалі більш маргіналізуються (бо випали з культурних і соціальних процесів), буркотять і всюди вбачають «націоналістів» і навіть «талібан» (це коли скидають чергового Лєніна).

Друга категорія – це вихрести. Ще вчора російськомовні, тепер вони «палять усе, чому поклонялися» або принаймні на чому зросли і сформувалися. В них є набір міфів, наративів і канонів (деякі спільні для всіх, дехто плекає свої), і нема для них нічого страшнішого, ніж зазіхання на ці міфи. Бо якщо те, у що ми віримо, неправда – або не зовсім правда, або пропаганда в класичній пропорції 70/30, – то задля чого ми себе ламали? Ми зробили над собою зусилля, ми тяжкою працею (справді тяжкою і справді працею – без іронії) створили собі нову ідентичність, а тепер, виявляється, треба щось коригувати або й починати наново? Чи не простіше заперечити все, що суперечить «нашій правді»? Ну, звісно, простіше.

Неважко помітити, що обидві категорії відкидають реальність, бо вона надто некомфортна і вимагає змінюватись більше, ніж хотілося б. Я це чудово розумію, спокуси (в діапазоні від «Что вы от меня хотите, я уже выучил украинский алфавит» до поклоніння Влесовій книзі) нікуди не діваються. Треба лише усвідомлювати, що це – саме спокуси; що треба знати, а не вірити; і розуміти, що світ брехнею пройдеш, та назад не вернешся.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив