Чеченія по дорозі до Парижу

logvynenko — 11.11.2010
(с)фото з статті Анни Політковської, 2003

З Ліону до Парижу шлях лежав непростий.
Пройшло, здається 5 днів з того часу, а я вже геть не пам'ятаю, як вибирався з Ліону, хто мене віз...
Все затерлося в пам'яті. Пам'ять - штука продумана, витісняючи зайву інформацію, 
вона лишає найважливіше. щоправда, важливі для кожного з нас - зовсім різні речі.

цієї ночі для мене трапилась дуже важлива зустріч. така, яка буває чи не раз на життя.

мене висадив хтось (я дійсно вже навіть не пам'ятаю хто, пригадую, що англійською він геть не володів),
і ще цей дехто не від'їхав від заправки, як я підійшов до машини з австрійськими номерами і жестом запитав,
чи не в тому от напрямку вони їдуть.

чоловік відмахнувся рукою.
- ще одне хамло, - подумав я. адже іншого напрямку на виїзді з заправки просто не існує )

я відійшов. на заправці більш нікого не було. чоловік вийшов з машини і спитав щось німецькою.

звісно, я нічого не зрозумів.
- Паріс? - спитав я.
- Я! Я! - сказав він.

він мені нагадав дуже одного знайомого, пана Арсенія Фінберга.
чоловік з дружиною, на вигляд, заможною європейкою, пішли щось купувати в магазин.
я стояв біля машини і згадував, кого ж саме він так мені нагадує.
стояв і читав розмовник ще, хоча в ньому як завжди потрібних фраз не знаходилось.

вони повернулись і чоловік сказав - велкам. це все, що він англійською знав. далі він спитав, звідки я.
я зрозумів це, в розмовнику щойно прочитав)
- з України, - сказав я майже німецькою.
- о, говоришь по-русски? - спитав він дуже ламаною.
- ага.

Я зустрів біженців з Чечні. Чоловік працює водієм вантажівки. Мають десятеро дітей. Сім, народжених в Чечні, вдалось перевезти через кордон нелегально. Так само й самі вони перебрались, а тоді вже легалізувались.

Ми дуже розговорились. Я зізнався про свою неабияку зацікавленість Чеченією.
- Розумієте, - говорила вже переважно жінка російською. - Якби вони нам запропонували раптову смерть. Ми б погодились. Чеченці такий народ... Нам смерть не страшна. Але такі приниження.. - на очах в неї виступали сльози.

Досить довго вона не хотіла говорити нічого конкретного. Боялась.

- Розумієте, в Чечні зараз брату бояться щось казати. Коли була війна - було краще. Вони вбили в один день сто тисяч "терористів". Кожного десятого чеченця знищили. Отака боротьба з тероризмом. А зараз люди зникають щодня. Просто зникають і про це навіть не говорять. Була людина - нема людини. Значить так треба було.

Голос тремтів.

- Але народ заслуговує на те, що має. Не вийшло б Рамзана, якби народ не заслуговував. Вбили тих... А ці... моляться - "дякую Йому і Його отцю" (йдеться про Кадирова старшого і молодшого). Росія привела їх. Росія вміє знищувати. Поставила одного дурника головою, а тоді побачила, що є ж син - він ще дурніший. І вбила старшого.

- А Дудаєва?

- Дудаєв - був посланець нам. Він зробив для народу все що міг. Він став поперек горла Росії. Такі люди довго не живуть. Вони як занози. Справедливі.

Анна Політковська...

Мені вдалось її розговорити. Вона зрозуміла,  що я не просто "підтримую розмову".

- Ви знаєте, всі мої діти... Більшість покинула Чечню ще дуже маленькими. Але я щодня від них чую, як вони будують плани повернутися. Вони хочуть повернутися не з війною. Старший цікавиться сучасними технологіями і постійно каже - а от це б от - до нас в Чечню. До нас... А він теперішній Чечні зовсім не потрібен... Ви бачили цей палац? Кістки, руїни, і посеред них стоїть палац Рамзана... Знищили націю.. Але так треба. Треба почекати. Зникне Росія. Відродяться народи..

Тепер вже мої очі мокріли. Я думав - на що ж заслуговує наша біомаса. Дуже схожий дурень у краніка, патріотизм таким задушити - раз плюнути.

- Ви можете не розповідати... - почав я, - Але, можливо, Ви будете не проти розповісти, як війна прийшла до вас?
Вони довго мовчали.
Я сказав щось типу - я зрозумів, вибачте...

Але вона все ж збиралась розповісти.
- Ви знаєте, я за п'ять років цього нікому не розповідала. Ви знаєте, щоразу, коли згадую, я знову це переживаю. Зараз, коли згадую, думаю, ну як? Як могло бути таке? Як ми це пережили? Як лишились живі? І розумію, що в критичні ситуації ти дієш так, як треба. Тебе привчають до такого життя, яке дають. Підсаджують.

- Мені було 22 роки. А моїй сестрі - як мені зараз. 33. В мене вже було дві дитини. Ми сиділи і вечеряли в неї вдома. Коли зайшли наші чоловіки і сказали, беріть найважливіше і в машину - ми залишаємо місто. Ми їхали серед бомб. машина просто таки оминала їх, одна з них запросто могла влучити... Сестра трусилась. Я казала - не бійся, все буде добре! А вона казала - я не боюсь, я просто трушусь!

вона задумалась.

- Якби в мене було не дві дитини, а десять... Зрозуміло, що лишилася б лише половина. Вони стріляли по дорозі, якою тікали тільки жінки з дітьми. Чоловіки лишилися в місті. Їх назвали - "бойовиками", "терористами". Але як мають вони поводитись, коли по їх місту відкривають артилерійський вогонь? Здаватись?
Щодня були зачистки. Я ніколи не забуду очі своїх дітей. Приходили росіяни і били просто. Діти на них не дивились. Вони дивились в мої очі. Найважче було - залишатися спокійною. Бо якщо втратиш рівновагу - все. Щось запідозрять.

- Вбили когось із родичів?
- Більшість. Найстрашніше трапилось з чоловіком сестри. Його спалили у власній машині. Закрили всередині. Облили пальним. Підпалили. Потім сказали, що це був терорист. А вони так просто розважались. Чоловік моєї сестри був інвалідом від народження. Все життя ходив на костилях. Вони так "пожартували".

Скільки таких історій? Не знаю. Мені тільки страшно. Страшно, що Росія може поводитися як володар всесвіту. Винищувати народи не гірше, ніж Гітлер. Звинувачувати маленькі країни у нападі (те ж саме робив Гітлер). Велика загроза завжди не виглядає такою страшною. Але Росія озброюється. І далі вбиває журналістів. Фізично, морально.

- Ми їхали з Відня до Парижу через Італію.. Джіпеес повів нас не туди. В Італії зламалися... Але якби всього цього не трапилося, ми б не зустріли Богдана. - казали вони.

Я навряд чи можу чимось допомогти, крім як скористатися тим, що дуже просив у них - контакти тих, хто зможе говорити Там. я поїду Туди і порушу мертву тишу.

не можна мовчати про вбивство нації. за це - я ненавиджу Європу. історія не вчить. раніше мені здавалось, що не вчить лише наших чинуш. але вона просто не вчить. коли йдеться про вбивство мільйону людей - газ і нафта не можуть настільки робити залежними, начебто сильних.

і я також дякую Аллаху за цю зустріч. Вона мене неабияк штовхнула зробити те, чого так давно хочу.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив