А ти знаєш, де ночують мрії?

hudozhnytsya — 02.09.2011 Я стояла на березі прохолодного осіннього моря і усміхалася.
- Ти любиш, як шумить море? – маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями й холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимось нетутешнім поглядом.
- Люблю, - відповіла я і усміхнулася.
Усміхнулася тому, що – ні, звичайно, я йому про це не сказала – дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають, і в той же час непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони говорять такі дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні в тому, що дарують радість слухачам. Мені – то вже однозначно.
Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, про його батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і – зовсім по-дорослому бездарно – що він тут робить. Але дитина з очима кольору осіннього моря заговорила першою.- А ти любиш, коли тихо?
- Люблю, - знову усміхнулася я. – У тиші дуже приємне відлуння.
- У тиші не буває відлуння, - насупився малий.
- Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.
- Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.
- А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?
- Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, - повторив малий.
- Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.
- Ти любиш гори?
- Дуже.
- Більше, ніж море?
- Інколи, мені здається, що так.
- Тому що там можна чути тишу?
- Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.
- Як?
Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.
- Коли ти виростеш, піднімися на гору чи хоча б на пагорб, але краще таки на гору.
Хлопчик кивнув.
- Заплющ очі, ось так. І вслухайся в тишу – тоді ти почуєш, що вона дзвінкіша, ніж тисячі звуків. І далекі гори (пагорби, ну нехай, але краще все-таки гори) повторять ці звуки відлунням. Знаєш, тиша - це просто дивна назва для неописаних звуків. Як зоряне небо - загальна назва для мільярдів невідкритих планет.
Малий мовчав. Тоді подивився на мене й запитав знову:
- А ти любиш море?
- Люблю.
- Але море – то не море. Це просто дивна назва для тисяч нікому не відомих мрій. Тому я люблю море більше, ніж гори... На, тримай, це тобі.
І хлопчик подарував мені маленьку красиву мушлю. І з того часу я ношу її з собою. І коли відлуння тиші стає нестерпним, прикладаю ту мушлю до вуха. Слухаю море, дослухаюся до мрій. І думаю про те, як добре, що я люблю говорити з дітьми. Вони завжди говорять такі важливі слова.
(с) Надійка Гербіш

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив