УНА-УНСО в Приднестровье, в 1992

ua_katarsis — 24.06.2024 Выложу для сравнения пару глав из книги уже мертвого командира УНСО Полтава Пальчика ("Мардер", "Агрессор", "Грустный"). Всегда полезно сравнивать источники, с разных сторон, а также иметь подтверждения тех или иных грустных фактов.
Например, "Байда", крымчанин, которого я сейчас буду цитировать, подтверждает,что приднестровские ополченцы в самом деле имели одну ружье на десяток, в то время как Москва бесплатно поставили будущим чеченским "борцам за свободу" от неё же, оружия на армию. Такой же хитрый финт Москва проделает и в 2014г.
Шойгу в те года "калашниковы" раздавал только тем, кто будет стрелять в народ.
Напишите в комментариях,выложить еще пару глав или не стоит.

Білоус Едуард Даніїлович. «Байда». Поручник УНСО. Народився 17 квітня 1968 р. в Криму, проживає в м. Коростень Житомирської області. В лавах організації з 1992 року. Брав участь в Придністровському конфлікті, на¬городженим медаллю «Захисник Придністров'я». У 1993 р. командир розвідки експедиційного корпусу УНСО «Арго» в Абхаз», з насох один з його командирів. За мужність та героїзм, Указах № 230 голови Держави Грузія від 15 листопада 1993 р„ нагороджений Орденом Вахтанга Горгасала 3-го ступеню. З 2014 р. задіяний у вишколах УНСО та, як військовий інструктор, в різних українських добровольчих батальйонах.

До Придністров’я я вирушив на початку березня 1992 р. В Тирасполі в одному з готелів зняв на день номер, поставивши собі завдання: за добу влаштуватись до одного з військових формувань ПМР, а якщо не вийде - їхати назад до Житомира на свій завод.
Біля однієї з адміністративних установ я, за порадою добровольця з Москви, звернувся до капітана Волкова, щоб той зачислив мене в підрозділ. Капітан довго не погоджувався, аргументуючи тим, що відділ укомплектований на 100%, але вже наприкінці розмови запитав мене, чи я вмію користуватися рацією, виявляється, потрібен був радист. Я зрадів, адже моєю армійською спеціальністю була «кмандир КШМ (командно-штабної машини)» й радіосправу знав чудово.
Далі зробив термінове фото на посвідчення, здав паспорт, отримав однострій, талони на харчі - і я вже вояк одного з спец підрозділів при ТСО (Териториальные Сводные Спасательные Отряды). Відразу кинулося в очі те, що підрозділ був укомплектований особовим складом максимально на 40%. Що це було? Шкідництво, роздолбайство? Не розумію й досі.
Наше формування підпорядковувалося безпосередньо президентові ПМР І. Смирнову. Ми мали певні повноваження, перелічу головні:
- затримання підозрілих осіб;
- допуск на засекречені об’єкти;
-супровід людей на позиції;
- оперативна розвідка;
- упередження торгівлі зброєю.
Комплектувався особовий склад вихідцями з різних регіонів колишнього СРСР, це були головним чином «воєнспеци», навіть декілька чоловік з сумнозвісного Вільнюського ОМОНу. Керував нами полковник спецназу, якого ми між собою називали «Лімбяу». Він пройшов бойові дії в різних регіонах Африки. Дуже любив холодну зброю, вимагав щоб завжди в нас були при собі «удавка» та лезо з бритви. Але, незважаючи на згадані плюси, під час підготовки підрозділу до бойових виходів було чимало проколів. Про одну з таких операцій, яка мені найбільш запам’яталась, я розповім.
В ночі підняли нас по алярму. Поставлено завдання - взяти в одному з сіл «язика» з румунського ОПОНу. Зброю нам видали чужу, її ми чистили на ходу в авто, в половини хлопців були ПМ а не скоростріли (на щастя пістолети потім поміняли на АК у місцевого підрозділу), було лише по одній гранаті. Приїхали на місце не в чотири ранку, як планувалося, а десь о п’ятій.
План був наступний. Одну групу з 10 чоловік, з якими був я, провідник мав вивести до будинку, де мали взяти «язика», друга група з чотирьох бійців з гранатометом мала перекрити дорогу ворожому БТРу, що міг прийти на допомогу, третя група - забезпечити прикриття нашого відходу, четверта, з місцевих, - бути в резерві.
Підрізавши та перегнувши сітку-рабицю, ми потрапили до двору, де мав бути наш «об’єкт». Не дійшовши метрів 15 - 20 до будинку, почули звідти крик «комуністо!», й цей вигук, як виявилося, врятував нам життя.
Ми попали в засідку під перехресний вогонь, й тих секунд виста¬чило, щоб втиснутися в землю. На подвір’ї виявилося три вогневі точки, які вели шалений вогонь. Це було шоком, мені здавалося,  що кулі летять швидше, ніж я падаю, «як бджоли» - промайнуло в мене в голові. Падаючи, встиг дати дві короткі черги, гільзи зри кошетили мені від віття дерева по обличчю, певний час я гадав, що поранений. Автомат у мене більше не стріляв, я почав швидко його розбирати, виявилось що патрон не дійшов до кінця патронника, й тому його заклинило. Така проблема була не лише в мене. Як потім з'ясувалося, магазини були зарядженні повністю й невідомо скільки часу пробули в такому стані. А це призводить до зносу пружини подачі патронів, й скоростріл потім може «клинити». Отже, порада: не дозаряджайте в магазин патронів хоча б 5-10, й це позбавить вас від зайвих проблем.
Невдовзі пролунав голос командира відділу Льоні: «Гранати до бою!»
«Ні...», - подумав я, «гранату не віддам...»
Адже вона була останньою надією, щоб не потрапити живим ворогу для пилорами чи паяльної лампи - так розважалися тоді «горді нащадки римлян» з полоненими. Тут пролунав вибух, як виявилося командир кинув гранату сам, лежачи, через себе (як в кіно, й таке буває) і настільки вдало що влучив в одну з вогневих точок. Дві інші були знешкоджені нами. Помилка румун була ще в тому, що стріляли чомусь виключно трасуючими кулями, виявляючи себе, й це полегшило нам справу.
Почався відхід з бою. Прохід зроблений нами випрямився, й ми шукали інший вихід, а це забирало дорогоцінні секунди. Після цього я взяв собі за правило: на один вхід має бути три виходи!
Який був стан справ в інших груп? Та, що з гранатометом, заблукала й вчасно не вийшла на позицію. Але, на щастя, БТРа тоді у ворога не було, й вони вислали на допомогу «Урал» з кунгом, який попав на нашу групу прикриття й був розстріляний разом з дванадцятьма ОПОНівцями. Враховуючи ще сімох, вбитих нашою групою, румуни тоді втратили 19 чоловік. З нашого боку один загинув, один тяжко поранений в руку. Беручи до уваги несприятливі обставини, нам це обійшлося малою кров'ю, та ще й вийшли переможцями з бою. Дорогою на базу ми знову могли потрапити в засідку, але були вчасно попереджені місцевим хлопчаком.
Про УНСО я почув лише в Придністров’ї. Вперше познайомився з ними в їдальні м. Тирасполь. На рукаві однострою я нашив собі синьо-жовтий прапорець, й саме він привернув до мене їх увагу. Ми перекинулися парою теплих слів. Тоді я ще не знав, що з цими хлопцями мені прийдеться ще не раз побувати в «пеклі»...
В травні я поїхав до Житомира, щоб звільнитися з роботи та провідати рідних. По приїзді в Тирасполь, довідався, що мій підрозділ почали потроху розформовувати, нам пропонували роботу на митниці, прикордонних військах... Але я відмовився, бо потрібно було змінювати громадянство. Тоді мені й ще декільком українцям запропонували приєднатися до лав УНСО, я погодився.
Під керівництвом «Сіпьвера» на одній з військових баз ми з інтими УНСО-вцями проходили днів з десять вишкіл з диверсійної роботи. Мене, «Сільвера», «Ореста» й «Ровера» прикомандирували до відділу гвардії ПМР, що дислокувався в Дубоссарах. Тоді румуни проривалися до міста з трьох сторін: Кошніцкого, Кочієрського плацдармів та зі сторони дамби місцевої ГЕС, постійно в передмісті йшли бої, в яких ми брали участь. Окрім нас та придністровців були ще козаки та трохи добровольців з Росії. Москалі... Дійсно, «умом Россию не понять». Одного дня ми побачили шістьох москалів, які стрімголов неслися в сторону дамби з...однією ТОЗ-8 «мєлкашка», з якої в бою жодної користі. На наше питання, куди вони біжать, відповіли:
- Там наш пост обстреливают!
- А чому вас шестеро на одну «страшилку?» - запитали ми.
- Если одного убьют, чтобы другой её подобрал и побежал! - була їх відповідь.
Можливо, дякуючи такій алогічності мислення, вони змогли виграти більшість воєн. Натомість, українці надто часто зайвий раз думають і все обговорюють.
Озброєні ми були скорострілами калібру 5,45; лише Орест вибрав собі укорочений варіант гвинтівки Мосіна зразка 1942 р. Час минав в постійних перестрілках, які чергувалися з періодичними п’янками ворогуючих сторін на блокпостах чи нейтральній території. На одній з таких пощастило побувати і мені. Якось проходячи повз блокпост ПМР на дамбі, я побачив лише одного вартового.
- Де інші? - запитав я.
- Сегодня на той стороне на три дня заступила отличная смена, которая почти не стреляет. Предложили попить вина, можешь и ты присоединится. Только иди без оружия! - порадив вартовий.
«Хрін вам!» - подумав я, розсовуючи по кишенях чотири гранати.
На тій стороні бійці були вже веселі після випитого, точилися розмови «про життя та любов». Дійшла розмова й про рибалку. Один ОПОНівець пожалкував що нічим поглушити рибу якої тут вдосталь. На це один з гвардійців ПМР зауважив:
- Як це нічим? - і запропонував свою гранату румуну.
Я теж в свою чергу показав свої. «Собутыльники» були в шоці, а нам трохи незручно...

Пам'ятаю ще пару випадків, коли я дивом залишився живим. Зокрема, міна впала на те місце, де я стояв хвилину тому. Мабуть, Бог беріг мене ще для чогось...
Наша четвірка займала вогневу позицію в одному з дворів приватного сектору передмістя. Над нами періодично пролітали ворожі ракети з установок «Алазань», які падали далеко від нас. Одного разу ми сиділи в дворі під час одного з таких обстрілів й раптом побачили, як дві ракети стрімко наближаються на нас. Всі миттю кинулися до хати. Я біг останній. В ті секунди встиг подумати, що таким чином, в кращому випадку, своїм тілом я прикрию лише чиюсь дулу, себе не збережу(деякі ракети були перероблені під розривні й могли заподіяти багато шкоди). Надів каску, притулився обличчям до стіни будинку, присів, прикрив нирки автоматом. Майже одночасно пролунало два вибухи. Одна ракета пробила стіну сараю, інша впала близько двох метрів від мене, розлетівшись на дві частини в різні сторони. Врятувало мене те, що ракета влучила в землю а не в асфальт, інакше було б багато уламків й про це я б не писав. Шкода було песика, колись веселого: він, переживши шок, став схожий на щось середнє між мумією та зомбі...
Невдовзі, одного ранку я був чомусь не в гуморі. Сидів біля КП спиною до ворога. Мені Орест порадив розвіятися, - проїхатися на велосипеді «Мінськ». Послухав його, проїхався спочатку в сторону румунських позицій, подратувавши ворога, заїхав перекинутися парою слів на позицію гвардійців. їдучи назад, почув викрик «Стій!» та автоматну чергу навздогін. Рефлективно хотів впасти на землю, але інстинкт самозбереження надихнув мене докрутити педалі до «мертвої зони». Кулі просвистіли так близько наді мною, що було враження, наче вони пройшли через мене. Потім ще черга й тиша. Проповзши до своїх я дізнався, що постріли лунали зі сторони гвардійців. Я пішов туди. Там сиділи гвардійці біля відра з вином й дивилися на мене великими переляканими очима. Один з них дав мені кухоль з вином, яке я одразу випив залпом.
- Гарне вино! - сказав я.
- Пий ще, в нас його багато, можеш забрати все! - сказав один з вояків і налив мені знову.
Коли я подобрів, мені розповіли що один з них, повертаючись на позицію, чомусь поплутав мене з румуном і обстріляв. Цього хлопця я знав, він сильно хотів щоб я подарував йому кокарду з тризубом. Я мовчки викрутив з кашкета кокарду й протягнув йому зі словами: «Дарую на згадку за погану стрільбу!»
Багато було чого цікавого й трагічного на цій війні. На жаль, про все не напишеш. Про одне не хочу, за інше вже погано пам’ятаю, адже минуло чимало часу...
Що мене спонукало приїхати в Придністров’я? Мабуть прагнення якихось змін в житті, трохи романтизму. Чи жалкую? Ні. Там я, український націоналіст, знайшов своїх братів по думці та зброї. Зробив посильний внесок в захист цивільних людей від геноциду. Познайомився з новими друзями, багато чого переосмислив у своєму житті. Зокрема, не варто вбивати ворога ненавидячи його, це потрібно робити з любов'ю до своєї землі, нації, родини, друзів. Інакше - ти опускаєшся до його рівня...

Записав В. Пальчик

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив