Сила і протести

maksymus — 15.12.2013
Слово сила звучить нині часто. Напруга доходить свого краю. В наступні вихідні очікуються масштабні силові акції. Сила — зараз звучить погрозливо. Сили політичні та сили правопорядку, сила єдності та сила влади, таємничі закордонні «певні сили» та сили українських відкритих недержавних об’єднань. Над протестувальниками висить постійна загроза застосування до них сили. Силові структури стягують до Києва додаткові сили міліції і присилюють їхати «тітушек». Євромайдан також демонструє силу, силою утримуючи міцні барикади. Влада вдається до сили, їх розбираючи. Кому вистачить сили?.. Давно не чути тільки незалежної сили закону.

Це поле насильства, на якому добре почувається тільки організована державна влада, що контролює всі офіційні, визнані механізми застосування примусу в цій країні. Під контролем виконавчої влади, фактично однієї людини, опинилися законодавчі органи, судова система, підконтрольний бізнес, споріднений з владою, готові виконати накази слухняні держслужбовці, під контролем перебуває основний інформаційний простір. До міста власті звозять сучасних невільників, залежних од державних структур людей, які не мають змоги опиратися. Так готується демонстрація примушеної любові до влади. Імітація підтримки.

Стоп! Саме тут ми натрапляємо на щось доволі незрозуміле. Народну підтримку бажає зімітувати влада, котра вже три роки контролює весь репресивний апарат у державі, легко вдається і до прямих способів примушення до лояльності, арештовуючи активістів, проводячи обшуки, відкриваючи справи, так і до таємних операцій, перекриваючи зв’язок, зупиняючи транспорт, спалюючи автомобілі, організовуючи загони молодиків спортивної зовнішності. Навіщо влада прагне доповнити демонстрацію сили демонстрацією любові до себе? А тому, що будь-яка влада не всевладна! Жодна країна не спроможна поставити міліціонера за кожним незгідним, неспроможна приставити беркутівця до кожної групи з трьох осіб. Тому їй потрібно якомога зменшити, нейтралізувати їхню незгоду. Це досягається двома шляхами — демократичним і авторитарним. На демократичному шляху влада леґітимізує себе за допомогою публічного діалогу. В діалозі згладжується незгода, адже до вироблення рішень залучені, нехай і не всі і не в кожний момент, але більшість потенційних активістів. Репресивний апарат тоді переважно забезпечує дотримання певних процедур цього діалогу, не зазіхаючи на примус, як на другому, авторитарному шляху. Натомість авторитарній владі леґітимність надає застосування сили. Вона спрощує простір діалогу до односторонньої командної системи, виконання розпоряджень в якій забезпечує не згода, а примус. Проте її сили завжди не досить, тому і виникає постійна потреба імітації демократичності, що дозволяє вирішувати задачу утримання влади меншим ресурсом.

Подейкують, що Янукович робить останнім часом все неправильно. Нащось вдається до демонстрації влади там, де можна було перечекати, або навпаки, не вдається там, де сила була потрібна. Геть усі вже встигли здивуватися безглуздому кривавому розгону жменьки студентів. А потім ще одне нібито безглуздя, коли спецсили руйнували барикади, марно витісняючи від них все зростаючий натовп. Далебі, це були зовсім не помилки! Ці дії цілком перебувають у логіці вибудовування авторитарного урядування, що відмовляється від своєї демократичної леґітимності. Демонстрація сили має бути рівно такою, щоб у потенційно незгодного не залишалося сумніву, що від його дії чи бездіяльності нічого не залежить. Акції першої частини Євромайдану, коли активісти проголошували неполітичний протест, не повинні були завершитися з волі самих протестувальників. Бо це створювало небезпечний прецедент непокараної горожанської активності. Так, можна було арештувати їх заднім числом, за те ж пошкодження комунальної власності, але це не мало б потрібного ефекту.

При контролюванні всіх гілок влади, контролі над всіма структурами, цілком очікуваний вуличний виплеск невдоволення досі не видається критичним для режиму. Адже ніщо поки не змусило припинити владу продовжувати робити те, що їй треба для виконання першого свого завдання, — знищення будь-якої демократичної леґітимності, заміни її присипляючою імітацією. Бо основною метою є збереження влади і надалі, і після неодмінних наступних виборів, що будуть успішно зімітовані. Такі цілі виглядають досяжними. Отже, першою метою було загасити неполітичні акції, що було успішно виконано. Протест перейшов до вже звичного і зручного розділення на кольори, з офіційними політиками-опозиціонерами, виразниками більше своїх інтересів, ніж горожанських. Наполегливо, не зупиняючись і під час протестів, влада перебирає способи силового управління, спираючись на лояльність, конформізм та точкові порушення тільки там, де треба. Другою метою, яку поки ще не вдалося виконати, є переведення протестів до кухонних розмов. Способів можна вигадувати багато, маючи в розпорядженні репресивний апарат. Для прикриття вже запущені в державний ефір штатні говорячі голови, що вибудовують потрібні обґрунтування імітації. Головне, чого влада не може дозволити в принципі, — ждати, що само розсосеться. Якщо протест піде на спад без явної участі влади, чи ще гірше, після результативних круглих столів, це буде її очевидним програшем. І от на остаточне вирішення цього завдання і стягуються невільники в столицю в ці дні. Чи здатні будуть протести зірвати його, залежить од того, як саме дії людей у ці дні відповідатимуть їхній остаточній меті. Справжній меті.

Усі нинішні протести мають одну мету, спрямовані на одне — повернення українській владі демократичної леґітимності. Тільки тоді незгодні зможуть брати участь в публічній політиці, коли вона матиме зворотні канали зв’язку. Але повернути леґітимність владі при режимі, котрий сам свідомо її знищує і не має наміру зупинятися, непроста задача. Вона досяжна хіба що при знесенні самого режиму. Так, силою протесту.

Зараз сила протесту створюється на Євромайдані щодня кожним учасником, кожним з нас. Протест має витворити незалежні від влади структури публічної політики та звільняти, виводити із тіні персональної лояльності залежні ланки. Змінювати не саму верхівку, а впливаючи на найнижчі важелі. Витворити горожанські структури врядування, що були б здатні перетравити авторитарну владу, перетворити владу на демократичну всюди, де вистачить на це сили народу. Адже йдеться вже не про підписання чи непідписання міжнародних договорів. Той зовнішній вибір символічний, ціннісний, але вже не має стосунку до справжніх внутрішніх протестів. Ці протести в умовах постійної загрози стають усе радикальнішими, патріархальнішими, протестувальники гучно заявляють своє моральне право припинити застосування владою сили проти себе. Не тільки на майдані в центрі країни, але по всій державі. Українці як спільнота заявляють про своє право на існування. Разом — і до кінця!
 

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив