Навколо Домонтовича
petro-gulak — 30.08.2024Віктор Петров уже в 1960-ті роки, якщо вірити спогадам про нього, любив розповідати майси про свою роботу під час Другої світової: йому доручили ліквідувати Гітлера у Вінниці (Брайчевський, Кравченко), він працював у «пропагандистського осередку "Вінета" Розенберга» разом із Мусою Джалілем і Володимиром Набоковим!!! (Шудря). Одне з двох: або мемуаристи… гм, «як очевидці»; або у Петрова було ще своєрідніше почуття гумору, ніж я думав.
*
«Кожна людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей» («Дівчина з ведмедиком»).
*
Шерех про естетичні орієнтири неокласиків: «Наука в Анрі де-Реньє в випадку Домонтовича ідеально відповідає тому, що своїм ідеалом Микола Зеров уважав Леконта де Лілля і Ередіа. Першоджерела були першоджерелами, і “неоклясики” їх знали, але їх вабили епігони. Тут бо була ґарантія, що не трапиться кричущого новаторства, що в усьому пануватиме міра й такт, що увага буде скерована на шліфування малих деталів у шуканні гармонії гармонійнішої, ніж у першомайстрів» («Шостий у ґроні»).
*
Коли Петров каже Шевельову, що в нього завжди здійснюється те, про що він бажає, – це виглядає милою дивакуватістю. Коли те саме він пише 1953 року Софії Зеровій – «…мы будем вместе, и жизнь наша свяжется тесно, как ещё никогда до сих пор. Я думаю, что это так будет, потому что иначе не может быть, потому что я этого хочу, а то, чего я когда-либо или как-нибудь хотел, всегда осуществлялось» – тут уже вчувається інтонація маніяка.
|
</> |