Мистецтво можливого

reznichenko_d — 02.10.2012 Олег Ярославович Тягнибок, можливо, не найкращий націоналіст з наших політиків, зате він точно кращий політик з наших націоналістів. Я з особливою втіхою слідкую за багаторічною драмою, яка розвивається між ним та Віктором Андрієвичем Ющенко. Почалася ця історія у 2004 році на горі Яворина, де Олег Тягнибок, мов Ленін із відомого анекдоту, взяв слово і такого наговорив...



Власне, Тягнибок не сказав нічого, чого пересічні націоналісти не говорять між собою. Нічого такого, з чим би не погодився Віктор Андрієвич Ющенко. І головне – нічого такого, що б принципово відрізнялося від, скажімо, радянського агітпропу. Ну там, “...раздавіть нємєцкую гадіну”, “убей нємца!” і т.п. Але він це сказав з палаючими очима, на тлі агітаційного намету “Нашої України”. (Нагадаю – літо 2004 року, бруднюща президентська кампанія, яскрава революція ще далеко попереду.) Істерика, влаштована тоді російськими та проросійськими ЗМІ, яким треба було знайти бодай якесь підтвердження помаранчевого фашизму, перелякала Ющенка до паніки, він зі скандалом виключив Тягнибока та його партію з блоку “Наша Україна”.

СНПУ, очолювана Тягнибоком – це була партія, якою зручно лякати єврейських бабусь. Вовчий гак на прапорі, німецькі однострої, назва – страшніше не вигадаєш: соціал-націоналісти. Фашизм, план “ост”, дєдивоєвалє. Після фіаско на Яворині у Тягнибока та його команди залишався один вихід: перетворитися на чергову маргінальну тусовку бандерівців і потроху зпитися.

...Країна переживала Майдан і святкувала перемогу. Перелякані функціонери Сєвєродонецька забилися під плінтус і зайняли кругову оборону. Любі друзі виривали один в одного з рук міністерські портфелі, а Ющенко все вище виходив на якісь психічні орбіти. Тимошенко гризлася із Порошенко, націоналіст Івченко ламав комедію у Москві. Поступово країна попускалася, оглядалася, поверталася до звичного життя; політика в телевізорі перетворилася на затяжний серіал.

І коли всі слова про помаранчевий фашизм були сказані по сто тисяч разів та втратили смак, на політичній орбіті знову з'явився Олег Тягнибок. Ребрендинг – не те слово, яким можна назвати його переродження. Замість агресивного “вольфсангеля” на прапорі мирний жовто-блакитний тризуб з трьох пальців, схожий на мультяшну дульку Мікі Мауса. Замість гестапівської назви – спокійна і нейтральна ВО “Свобода”. У першій п'ятірці – веселий Богдан Бенюк, швейк, москаль-чарівник, татко-ведмідь, позитивний гоголівський українець. Зустрічайте нову партію, панове; Олег Ярославович полишив романтику та вступив у сферу реальної політики.

Політика, як казав Отто фон Бісмарк, є мистецтвом можливого. Можливо всіх москалів Криму зібрати та вивезти на їх історичну батьківщину? Неможливо. Можливо підім'яти під себе весь строкатий правий сектор? Можливо. Можливо перестріляти всю антиукраїнську владу? Неможливо. Можливо з нею домовитись? Можливо.

Зі свого провалу на Яворині Тягнибок зробив два вірні висновки. По-перше: ніяких блоків, у своїй хаті своя правда. Під своїм прапором, зі своїми людьми. По-друге – своїх не кидати. Коли Ірина Фаріон наговорила знаменитих дурниць у львівському дитячому садочку, всі чекали, що, піддавшись тиску громадської думки, Тягнибок виставить соратницю з партії. Але він не став повторювати помилку Ющенка: народний галас мов вітер, пошумить і перестане. Жертвувати через це надійними соратниками безглуздо та небезпечно. Колишні друзі дуже легко стають затятими ворогами.

Розв'язка драми “Ющенко-Тягнибок” наближається. Олег Ярославович – член тріумвірату “Об'єднана Опрозиція”, готується нарешті переступити поріг Верховної Ради на чолі власної партії. Віктор Андрійович – політичний блазень, якому вже нічого не соромно. Коли “Свобода” пройде в парламент (а це рано чи пізно станеться), я б волів хочь одним оком глянути, як десь у заміському ресторані під Києвом зустрінуться Віктор Андрійович та Олег Ярославович.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив