Кросворд метафізичний

petro-gulak — 07.07.2024

(Для пам’яті, щоб потім посилатися)

Я не раз казав – можливо, навіть занадто часто, – що не люблю ту частину постмодернізму, яка побудована за принципом «три по вертикалі перетинається з два по горизонталі»: ах, ця деталь – це відсилка до того-то й того-то, і так весь текст, і нічого більше немає. Ну, і сенс? (Пор., напр., із ультранасиченим першим розділом «Імені рози», де водночас – і Конан Дойл, і Вольтер, і семіотика Пірса, і все в одній сцені, і все працює.)

Я не люблю навіть, коли «кросворд» є не самоціллю, а основним засобом – як у «Блідому полум’ї» Набокова чи у Джина Вулфа.

Але якраз у Вулфа є класичний приклад того, як це працює на метафізику, а заодно – наочний приклад того, як вибудовувати образ ненадійного оповідача. (Нещодавно мені довелося пояснювати поняття «unreliable narrator», і я переконався, що не всі любителі літератури уявляють, хто такий, власне, наратор. «Ненадійною оповідачкою» мені назвали мадам Боварі! До речі, в українській літературі, як я колись вже тут писав, першим, здається, цей прийом використав Нечуй-Левицький. До нього людина з народу – універсальний оповідач/ка 1850-60-х – брехати не могла!)

Так от, Вулф, роман «Спокій» (Peace, 1975), про який Ніл Ґейман сказав, що ця книга читається як милий, майже безсюжетний мемуар про життя на Середньому Заході, а при другому-третьому прочитанні перетворюється на горор.

І ось чому. (Приклад, повторюю, класичний, і чимала частка любителів фантастики його знає добре. Переклад мій, на колінці зроблений.)

Стор. 1. Старий бізнесмен Олден Денніс Вер починає свої спогади: «В’яз, який посадила Елеанор Болд, донька судді, впав минулої ночі. Я спав і нічого не чув, але, судячи з кількості розламаних гілок і розміру стовбура, падіння мало бути страшним. Я прокинувся…»

Стор. 78. Репліка Елеанор Болд: «А тоді Дік Портер спитав, чи не хочу я [на пікнік]. Бо йому-то треба, через його матір. Він, звісно, думав, що я відмовлюся – я ж бо ненавиджу всі ці церковні штучки й нікого там не знаю, – тож коли я сказала, що хочу, він мало не перечепився і тепер думає, що я до нього небайдужа».

Стор. 207. «Місіс Портер? Ви ж її чули – вона хоче посадити дерево на моїй могилі, коли мене не стане. Це її хобі: вона саджає американські дерева, яким загрожує вимирання, на могилах друзів».

Ось так – і тільки так – ми можемо дізнатися, ким (зокрема) є містер Вер, де й коли він розповідає свою історію.

І так зроблено більшу частину тексту. Менша – це якраз кросворд («якщо оті арабські імена перекласти англійською, то…»; Вера звуть Вер, тому що Вер-Вулф). Комусь таке подобається, мене дратує, але важливо, що: це свідомо; це системно; це працює на тексто-світо-будову: «Спокій», зрештою, є «католицьким романом» у тому ж сенсі, що й «Володар Перснів».

Тільки, як сказано в одній дитячій книжці, «такі листи треба надсилати разом з автором».

Оставить комментарий

Популярные посты:

sarisso

Замена задней крышки айфон 15 Про: когда эстетика важнее царапин

amarok_man

В Афганистане снимут российско-талибский фильм по повести Гайдара "Горячий

marusya_s

Пятничное с картинками)))

barnaul

Листая старые подшивки

goblin_books

Так не бывает!

kvyvy

Медеплавильный завод

made_of_honor

Тысячи приколов по поводу Энди Байрона, есть удачные

evizvarina

аквариум

• Ранее
• Архив