Гадості

philosofff — 19.05.2011 Періодично я їх людям кажу та роблю. Інколи - даремно. А інколи - спеціально і зі смислом. Почну здалеку.

В дитинстві мені жахливо не подобалося, коли за сільською традицією тебе питали люди: "А ти чий?" У відповідь потрібно було назвати своїх батьків. Тоді людина задоволено хитала головою, вважаючи, що знає про тебе все. Тебе моментально вписували в парадигму очікувань. Знати батьків - достатньо, аби знати - що з тебе виросте.

Це дуже схоже на нацизм, приміром. Схоже, на сексизм... та на що завгодно, що прибиває цвяхами до певної платформи твою свободу визначатися.

Так от тепер про гадості. Люди мають звичку звикати одне до одного. А це не зовсім добре в певному сенсі. Адже звикають не до людини взагалі, а до її певної модифікації в певний період часу. Приміром, мати може звикнути до свого "малого синочка" - і в 30 років лобуряка соромитиметься дістати перед "матусею" сигарету. Ну, це хороший приклад.

Але ідея така - що людські звички до нас самих припечатують нас до образів минулого, консервуючи і створюючи інерцію. Репутація, створена нами в очах інших - це наша маса. Чим вона більша, тим важче рухатися в інший бік. Маневрувати стає вкрай непросто.

Тому часом доводиться розривати шаблон. І тут найліпша зброя - той самий старий добрий абсурд. Зробив щось дурне - і людина вже не знає, чого від тебе чекати. А цього тільки і треба :)

Як в одній хорошій пісні співається:

У меня нет друзей.
Чтобы никто не смог сбить прицел.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив