Цитатне поле

petro_gulak — 05.07.2025

(Порівняно довгий текст.) Ще після Арсеналу хотів оформити думки з приводу почутих там розмов. Часу не було, — а тут якраз у ФБ почався черговий безсенсовний… дискусія на дотичну тему.

Так, про цитати й крилаті вирази і про те, якою мовою вони існують у наших головах.

Ось деякі очевидні для мене речі; хочу підкреслити, що мої подальші твердження є безоцінними: я не кажу, добре це чи погано, тільки те, що так (за моїм переконанням) є. Отже:

Те, які вислови з перекладних текстів стають для нас важливими, крилатими і прецедентними, залежить від багатьох чинників. Який переклад був прочитаний першим, який кращий (при яскравій різниці між ними), який ти частіше перечитував/передивлявся; в яких обставинах і в якому середовищі це читалося й цитувалося; звідки, якщо не з першоджерела, знайомий із цитатою; тощо, тощо. Тому «Гамлет» у мене в голові зринає в перекладі Пастернака (хоча принаймні три українські я читав), сонет 130 — в перекладі Костецького, а фінальний монолог Макбета — в оригіналі (бо Йен Маккеллен). Тому казки Кіплінґа — це Солонько, а «Jabberwocky» – це, крім оригіналу, «Бармаглот» Орловської.

Цитати існують у пам’яті на рівні умовних рефлексів, їх не можна просто викреслити й замінити іншими. Певен, що більшість українців — навіть тих, хто читав «Карлсона» в перекладі Ольги Сенюк, — якщо їх запитати, як звали ту неприємну бебісітерку, скажуть «фрекен Бок», а не «панна Цап». Із очевидних причин. Заміна, умовно кажучи, пізньорадянського цитатного поля на інше, питомо українське, — справа не на одне десятиліття, і направду вона ледь-ледь почалася. Бо викреслити умовного Пастернака з пам’яті мало (це, зрештою, лише шлях до невротизації), треба, щоб у голові одразу вискакував Кочур — і не лише в тебе, а в усього твого кола, діаметром від ФБ-бульбашки до випускників 12-х класів по всій Україні. Можна навіть не читати «Гамлета», але знати, що в класичному українському перекладі «The time is out of joint» передано як… а як? Навіть якщо ви запам’ятаєте до автоматизму («Звихнувся час наш») або якщо інших перекладів і не знали — треба, щоб інші так само автоматично цей переклад упізнавали.

І тут я підходжу до того, що почув на Арсеналі.

Андрухович розповідав, що на творчому вечері в Молодому театрі читав свої поезії 80-90-х років і потім у мережі прочитав: «О, а він іще й вірші пише? А непогано». А Ярослава Стріха (здається ж, не переплутав?) казала, що британський автор легко цитує Вордсворта чи Кітса, не вказуючи, чиї це рядки, бо певен у культурній пам’яті своїх читачів — а нам що робити?

У тих постах з приводу загальновідомих україномовних цитат, які мені траплялися, наводили чимало прикладів. Проблема в тому, що коло цих прикладів було вкрай вузьким. Котляревський, Подер, Жадан. Шевченка не називали яко самоочевидного. Я цитую Зерова без лапок, але коли у стрічці зустрічаю такі саме непозначені цитати з Плужника, то упізнаю їх, або гуглячи, або за логікою «вочевидь 1920-ті — по-своєму талановито — мене лишає цілком байдужим» (потім гуглю: таки Плужник). Цитати зі Стефановича, Чубая-старшого чи Римарука будуть паролями для одних і просто синтагмою для інших — і це було би нормально, якби існувало й спільне для всіх цитатне поле. Ні, цитати зі Стуса в ювілейних постах (не найкращі й не найтиповіші для нього) чи, простигосподи, з Ліни Костенко таке поле не утворюють.

А це пов’язано, зокрема, з провалами в культурній тяглості, через знищення текстів .авторів, та й читачів, здатних їх сприймати. Звідси — домодерна свідомість пересічного українського читача; його цікавість до вкрай схематизованих постатей, а не до текстів (і, відповідно, нерозуміння цих текстів — або любов до найбільш немодерного/«народницького» в них і неможливість побачити щось інше); звідси — неможливість уведення цитат у побут (саме в побут, у щоденні розмови, а не «що б там запостити під картинкою з житами й волошками»).

Паралельно — повна відсутність уявлень про національний культурний процес як процес. Андруховича-поета вже не існує, що вже казати про П.Куліша – теж поета. Про Нью-йоркську групу взагалі мовчу. Деякі провали усвідомлюються, але не заповнюються. Або заповнюються безвідносно до естетичних вартостей. Або на їх місці виникають примітивні схеми (хто сказав «Будинок “Слово”»?), але знов-таки — не тексти. Й не цитати. Чому в тому ж «Будинку “Слово”» Тичина читає «Сонячні кларнети», а Семенко – «Місто»? Бо це шкільна програма, нічого іншого цільова аудиторія не упізнає. «Бігорух рухобіг» — це, звісно, краще, ніж «Я комсомолець — стріляй», але все одно існує в ізоляції, як порожній знак.

Тому: знайомство «ширнармас» із текстами, а не агітками; тому: свідоме й активне уведення в обіг найкращого зі світової літератури в найкращих перекладах; тому: створення середовищ, де рядки «Краса є правда, правда є краса — це все, що знаєш ти й що треба знати» будуть такими ж самоочевидними, як і «Ітогі подведьом», а «Шеделя білоколонне диво» — як «Борітеся — поборете». Це довгий, повільний процес, який можна пришвидшити єдиним способом — усвідомленою працею на всіх рівнях суспільства.

Оставить комментарий

Популярные посты:

fogrant

Капитальный ремонт в многоквартирном доме: права и обязанности собственников

ru_knitting

Просто шапка

pryanik

Деды и дети

smapse

Сухая гроза: опасный и редкий природный феномен

alexandr_rogers

О минотаврах и прочих тварях

olga_srb

Бесценный подарок

euro_royals

Похороны Принцессы Ирины Греческой и Датской. ОБНОВЛЯЕТСЯ

pantv

9 февраля ● "День Гражданской авиации России" и не только...

oleg_24

Что будет, если каждое утро употреблять оливковое масло?

• Ранее
• Архив