Я читала це і мені було соромно за "землячків" моїх. Київ 60-70-ті рр. 20 ст.

gloria_ma — 03.03.2012 Певні ознаки українського буржуазного націоналізму

А вы знаете, в Париже даже дворники говорят по-французски!
Анекдот XIX сторіччя

1. Повернувшись після довгої вимушеної розлуки з рідною доч¬кою до Києва й дізнавшись, що вона, яку я бачив востаннє чотири¬літньою дитиною, тепер учиться в аспірантурі російського відділу Київського педінституту, я поспішив до гуртожитку, де вона тоді жила. В маленькій кімнаті сиділо четверо аспіранток, серед яких я, скоріше батьківським чуттям, ніж очима, одразу впізнав свою доню.

- Яринко! Перед тобою твій батько... - сказав я, здригнувшись у голосі, і в дочки, тепер уже заміжньої жінки, зволожилися від сліз очі.
Вражені такою зворушливою зустріччю, доньчині товаришки дивилися на мене з неприхованою цікавістю. Я вийшов з донькою надвір, щоб поговорити без сторонніх людей. Коли за якийсь час донька повернулася до гуртожитку сама, її подруги, що досі нічого не чули про існування її батька, одразу спитали:

- А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный нацио¬налист?
- Чому ви так думаєте? - здивувалася дочка.
- Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..

Цікаво відзначити, що всі вони були не тільки з України, а й з національності - українки; тільки вчилися на російському відділі Київського педінституту, де набралися премудрості непомильно визначати одразу український буржуазний націоналізм.

2. У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи:
- Он - как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Певно, тут коментарі зайві...

3. Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві роз¬повідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину:
- ...Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!

4. Я підійшов з моїм приятелем, розмовляючи між собою, як зав¬жди, по-українському, до черги на таксі проти київської опери. По¬чувши нашу мову, добре вбраний громадянин середніх літ кивнув головою в наш бік і сказав притишено своїй дамі:
- Эти - из тех самых. Слышишь: «в травне», «в червне»...
Дамі не важко було зрозуміти, кого мав на увазі під «теми самы¬ми» її кавалер, і вона стала кидати цікаві погляди на живих буржу¬азних націоналістів...

5. Я сів у автобус у районі Відрадного, кинув у автомат монету, але автомат не діяв і не викинув мені квитка. Я сказав водієві:
- Товаришу водію, автомат не працює: гроші бере, а квитка не дає.
Саме в цей час на зупинці стала входити публіка. Немолода, інте¬лігентна на вигляд жінка, почувши мої слова, звернені навіть не до неї, голосно зареготала на весь автобус:
- «Водий», «автомат не працює»! Ха-ха-ха-ха...
Я дав їй висміятись, а тоді кажу:
- А я, коли чую в Москві або навіть у Києві, що хтось каже: «То¬варищ водитель, автомат не работает: деньги берет, а билета не дает», не регочу, як ви. Чому ж вас так смішить мова мого народу?
Жінка замовкла, але за хвилину каже своєму сусідові так, що чую і я:
- Ведь он говорит на чистом украинском языке, а вы же знаете, кто в Киеве так говорит...

Вона подивилась в мій бік і, побачивши спрямований на неї мій пильний погляд, осіклася. Звісно, краще не зчеплюватися з укра¬їнськими буржуазними націоналістами, цими бендерівцями-голово- різами, від яких можна сподіватися всього. От коли б я сказав: «То¬вариш водитель, автомат не дєйствує: гроші бере, а білета не да- йоть», - тоді було б одразу видно, що я - звичайна радянська люди¬на, яка живе собі в столиці України або десь на її околиці й нікому не заважає.

6. пригадався мені за якоюсь химерною асоціацією випадок з часів скоропадщини. Був кінець 1918 року, й разом з тим наближав¬ся кінець недолугій державі незугарного гетьмана. Бувши тоді сту¬дентом, я мусив заробляти десь на прожиття й служив «урядовцем 3-ї ранги» фінансового департаменту гетьманського міністерства шляхів, цебто, просто кажучи, - підшивав канцелярські папери. Одного разу мене послано однести якогось важливого папірця до управи військових шкіл. Будучи тільки номінально закладом Ук¬раїнської держави, як звалася тоді гетьманська Україна, ця устано¬ва складалася з офіцерів царської армії і керувала російськими ка¬детськими корпусами. Я звернувся в коридорі до якогось сивоусого полковника, питаючи українською мовою, де я маю здати папірця. Полковник підозріло глянув на мене й відповів:
- Здесь на мове не понимают, говорите на общепонятном! И во¬обще, хватит этого мазепинства и сепаратизма!

Пригадавши сьогодні цього уламка імперії, я подумав: якби пол¬ковник дожив до наших днів, він, певно, теж де в чому змінився б і, відкидаючи стару термінологію, сказав би по-сучасному: «Говори¬те по-человечески! И вообще, не пора ли кончать с этим украинс¬ким буржуазным национализмом?..»

7. До пристані в Запоріжжі підійшов невеликий теплохід «Кро-пивницький». Коли пасажири повиходили з теплохода, я, заціка¬вившись, наскільки популярне ім'я основоположника українського театру серед команди судна, що зветься його ім'ям, питаю одного матроса:

- А хто такий був цей Кропивницький?
- Який Кропивницький? - не зрозумів мене матрос.
- Та цей же, що його ім'ям названо ваш теплохід, - пояснив я.
- А-а, ви он про кого... - байдуже кивнув головою в бік теплохо¬да матрос і відповів: - Хто він такий був - нам не звєсно, ну тільки, коли так названо, значить, треба, щоб звався «Кропивницький». - І по хвилині додав: - Заслужив, значиться, чоловік, от тому він і - «Кропивницький».

Питаю другого матроса, що взяв мітлу підмітати пристань.
- А шут его знает, кто он такой, этот Кропивницкий! Спросите капитана, вон как раз выходит он.
Питаю капітана. Молодий капітан уважно вислухав мене й охо¬че, по-діловому відповів:
- Это украинский писатель восемнадцатых веков. «Соловейко щебетал» - слышали, по радио поют? Так вот это как раз и есть Кропивницкий!

- А він часом не націоналіст був? - спитав я жартома, але капі¬тан і до цього запитання поставився серйозно. Знизав плечима й невпевнено сказав:
- Вроде бы нет, хотя написал «Соловейка» по-украински: по ра¬дио его пока что передают иногда...

8. У залі для транзитних пасажирів Київського вокзалу якийсь перелітний птах середніх літ, що в пошуках легкої роботи й добро¬го заробітку об'їхав мало не весь Радянський Союз, повертається оце із Західної України. Жваво жестикулюючи, він розповідає дов¬колишнім пасажирам:
- По специальности я, конечно, слесарь, а если нужно, могу сой¬ти и за токаря, но, кроме того, я - специалист по снятию церковных колоколов. Хорошая работенка, здорово на ней можно подрабо¬тать! Вот поехал я в Западную, потому как народ там отсталый, не понимает, что ему надо, а чего не надо, предлагаю, значит, свои услуги: так, мол, и так, где у вас тут церкви, что с них кресты сни¬мать? И, братцы мои, как в темный лес попал: калякают по-своему и идут от меня прочь. И где только не был там - и в Дрогобыче, и в Коломее, и в Иване-Франковском побывал, даже в Закарпатскую махнул - везде сплошная бендеровщина: понимают, канальи, все, а отвечают только по-бендеровски. Вместо того, чтобы сказать чело¬веку как полагается, только и слышишь от них: «Що, прошу?», «Не чув, не знаю такых церков»...
Даже милиция и то ненадежная там: двух слов милиционер пра¬вильно по-русски сказать не может!..
Хтось із пасажирів спитав його, чи не бував він на Кавказі.
- Бывал и там. По Грузии проехал, в Ереван заглянул, а в Баку чуть было не устроился даже. Везде один черт! Там свои бендеров- цы всем заправляют, и нет от них никакого уважения к русскому человеку. А по-моему вот как должно быть: Советский Союз - один? Один! Значит, и язык везде должен быть один! А то в Грузии - по- грузински бают, в Армении - уже по-армянски, а ты, как дурак, меж¬ду ними - ничего не понимаешь. Куда это дело годится!..
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дружба навиворіт

Я - українець, а ти- росіяночка - Дружба в нас.
П. Тичина


1. Наприкінці 50-х років мій син ходив ще до дитячого садка. Якось улітку, коли надвечір він повернувся з мамою додому, син попросив мене повести його до парку, що насупроти нашого дому. Я теж щойно повернувся з редакції і не встиг переодягтися в до¬машнє. Прихопивши з собою свіжі газети, я взяв малого за руку, перейшов вулицю, і ось ми вже на першій бічній алеї парку, де на¬зустріч нам іде поважна людина пенсійного віку. Мій малий тягне мене за руку вперед, поспішаючи до майданчика з гойдалками, гі¬гантськими кроками та іншими дитячими розвагами, не забуваючи засипати мене безнастанними запитаннями: «що?», «для чого?», «чому?», на які я ледве встигаю відповідати стомленим, тихим голо¬сом.

Почувши здалека, що моя дитина лепече по-українському, пен¬сіонер став уважно дивитися на нас. Сиве волосся на моїй голові видало йому мене за діда, а не батька, і пенсіонер подумав, мабуть, що дід не звертає уваги, а невістка чи зять псують дитину.
Порівнявшись з нами, він спинився й співчутливо каже до мене:

- Зачем вы разрешаете калечить ребенка? Кому этот язык ну¬жен?
Я подивився на нього з жалем і, зраджуючи свою звичку говори¬ти на вулиці по-українському, відповів теж запитанням:
- Скажите, почему вы не лечитесь?
Почуваючи себе при доброму здоров'ї, пенсіонер здивовано ви¬валив на мене очі.
- Ведь вы же - сумасшедший, - м'яко пояснив я йому, взяв мало¬го знову за руку й пішов. Не оглядаючись назад, я відчував, що ста¬рий усе ще стоїть і, дивлячись мені вслід, думає: «Нет, уж если из нас двух кто и сумасшедший, то не я, а этот дед, который, по-видимому, даже потворствует такой глупости. Виданное ли дело - учить маль¬чика говорить по-украински? И где - в Киеве!»

2. В автобусі, що курсує між заводом «Більшовик» і автовокза¬лом, я пройшов наперед, до водія, і прошу його спинити машину на зупинці, де автобус спиняється тільки на вимогу:
- Товаришу водію, спиніть, будь ласка, автобус на Народній - мені треба там вийти.
Водій кивнув головою, але молодик, на вигляд технік, а може, й інженер, стоячи поруч водія, каже мені:
- А почему бы это не сказать по-русски: «Товарищ водитель, остановите, пожалуйста, на Народной автобус - мне нужно там выйти»?
- А чого це я маю казати в столищ України не по-своєму: я вдо¬ма, а не в гостях.
- А если водитель не поймет по-украински - ведь он может быть и русским, а не украинцем? - не вгамовується молодик.
- Тоді йому треба навчитися хоч розуміти по-українському, якщо вже не говорити, як то годилось би, - сказав я.
Молодик іронічно посміхнувся й по паузі каже, зухвало дивля¬чись на мене:
- А не пахнет ли это украинским буржуазным национализмом?
- Ні, - відповідаю я, - говорити своєю мовою і поважати мови інших народів - це інтернаціоналізм, а не націоналізм, через що ко¬муністи в Москві говорять російською мовою, в Парижі - французь¬кою, у Варшаві - польською...
- Но ведь здесь же - Киев! - перебиває мене молодик.
- А в Києві - повинні українською.
- Да-а? - чи то здивувався, чи обурився молодик.
- Так! - ствердив я і додав: - А от від ваших запитань не то що пахне, а тхне фашизмом.
- То есть, как это? - тепер уже виразно обурився мій випадковий співбесідник і обернувся до публіки, шукаючи підтримки. Публіка мовчки стежила за нашим словесним двобоєм, одні, можливо, ниш¬ком співчуваючи мені, інші, спантеличені моїм категоричним тоном, вагаючись устрявати в суперечку, надто коли я пояснив: - Фашизм починається не з Бухбнвальда, Освєнціма й Бабиного яру, а з непо¬шани до іншого народу, накидання йому своєї мови, звичаїв, по¬рядків...
Тут автобус підійшов до моєї зупинки, розчинилися двері, і я вийшов, побажавши своєму опонентові завжди й скрізь бути люди¬ною. А він замовк, спантеличено дивлячись на мене: а ну ж згори спустили директиву, щоб у Києві говорити по-українському, а він її проґавив, - що тоді буде? Адже на світі всяко буває!..


3. Якось в останні дні перед Новим роком мені забракувало лис¬тівок для новорічних привітань, і я, вийшовши з дому, підійшов на вулиці Леніна в Києві до газетного кіоска купити їх. Кіоскер охоче розклав передо мною кілька зразків, пропонуючи вибрати, але всі листівки були з російським текстом привітання.
- Мені треба - з українським текстом, - сказав я, але таких не було жоднрї. - Як же це так - у столиці України ви не продаєте но¬ворічних листівок українською мовою?
- Було їх трохи, але враз розхапали люди, - байдуже відповів єврей-кіоскер.
- Значить, треба зробити так, щоб таких листівок було не трохи, а багато.
- А що я зроблю, хіба це від мене залежить? - знизує плечима кіоскер. - У мене хоч і мало, та були все ж, а от зайдіть на пошту - там їх зовсім ніколи не буває...
Це я і без нього знаю і тому не повертаюся до поштового філіа¬лу, що майже насупроти кіоску, а думаю, відходячи, куди б мені ще піти - спробувати дістати листівок з українським текстом. Кіоскер навздогін радить мені:
- А ви спитайте ще в метро: там інколи бувають вони...
Але кіоскера перебиває роздратований голос огрядної жінки з чорнобуркою на плечах. їй треба свіжий журнал мод, а я затримав її своєю балаканиною про листівки, і вона не може приховати свого обурення:
- Ему нужно непременно на украинском языке, как будто не оди¬наково, на русском ли, на украинском! Просто куражится от нечего делать! Ну и тип!..


4. Я пробирався в переповненому київському трамваї до виходу й питаю чоловіка, що стоїть мені на заваді:
- Ви зараз виходите?
Літній чолов'яга, на вигляд завмаг або експедитор, обернувся й, побачивши мене в капелюсі й зимовому пальті, людину явно міського типу, питає, утрируючи українську мову, якою я до нього звернувся:
- А куди це ви, дядьку, спішите в городі?
Стримуючи своє обурення, я відповідаю:
- Куди я поспішаю - це моє діло, а вас, щоб не полетіли сторчака від мене, коли виходитиму, поки що тільки питаю.
- Виходжу, - коротко сказав він, діставши відсіч і побачивши, Що тут не покепкуєш з мови, яка йому чомусь не до смаку. Коли ми вийшли на вулицю, я спинив його і сказав:
- Таких, як ви, я нещадно карав би в інтересах вашого ж народу! Ви не можете образити мій народ безглуздим знущанням з його мови, але через поведінку таких суб'єктів, як ви, мій народ складає хибну думку про всіх людей вашої національності!
Він зблід і, поки я не одійшов, стояв і кліпав зніяковілими очима. Може, зараз він уперше в житті замислився, де він живе й з кого намагається кепкувати...

5. Я зайшов до одної з київських бібліотек і попросив дати мені «Анти-Дюринг» Енгельса. Бібліотекарка пошукала на полицях і чемно каже мені:
- К сожалению, нет сейчас «Анти-Дюринга».
- Та невже «Анти-Дюринг» у вас - тільки в одному примірнику? - здивувався я.
- Нет, почему же - имеется несколько экземпляров, но все они на руках; осталось только два, но они на украинском языке...
- Так мені саме й треба - в українському перекладі.
- Вот как? Пожа-алуйста!
І бібліотекарка подала мені новісінький примірник «Анти-Дюринга», все ще не ймучи віри, що я серйозно взяв його для читання. Такого дива вона, очевидно, ще не бачила в Києві...

6. В універмазі на Хрещатику я попросив продавця, гарненьку, чепурно одягнену дівчину, показати потрібну мені річ. Звернувся до неї, як звичайно, по-українському. Хоч людей коло прилавка було небагато і я нікого не випередив чергою, продавець не поспішала обслужити мене. За хвилину я повторив своє прохання, але прода¬вець, як і перше, обминала мене своєю увагою і обслуговувала тих, хто прийшов після мене, але говорив до неї російською мовою. До¬гадуючись, що спричиняє неуважність продавця до мене, я обурив¬ся й зажадав книгу скарг.
- Я не понимаю, что вам, наконец, от меня нужно?! - відповіла, обурюючись і собі, лродавець, але не дала ні потрібної мені речі, ні книги скарг.
- Покличте, хто у вас тут старший! - категорично сказав я, але нашу розмову на високих тонах уже почула друга, старша віком продавець, яка, перепросивши й намагаючись зі мною сяк-так го¬ворити по-українському, швидко задовольнила мої нескладні вимо¬ги. Я подякував їй і, не вимагаючи більше книги скарг, поволі одій¬шов убік оглянути виставлений напоказ крам. Старша продавець пошепки картала свою нерозважну подругу:
- Ты думаешь, если он говорит по-украински, так это обязательно с колхоза приехал. А если он из ЦК или Совета Министров - ведь там тоже такие бывают, - или, еще хуже, из Канады, а то из США? Ты подумала, что может получиться? То-то же!..
Не знаю, чи подумала далі про це гарненька продавець, але я задумався: а що, коли б справді побачив ці сцени хтось із ЦК КПУ чи Ради Міністрів УРСР - що тоді було б?..

Борис Антоненко-Давидович. дві бувальщини із книги "На стежках і роздоріжжях".

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Архив