Вибори радянської влади у волинському селі, 1946 р.

tipa_bandera — 15.07.2020

Ось як Анатолій Андрійович Дімаров, радянський журналіст та прозаїк ( Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка 1981 р.) описує радянські вибори в глухому селі Волинської області, які він освітлював як журналіст. Текст досить довгий, але гарно передає атмосферу «свята»:

«Мені припав Горохівський виборчий округ. Я вибрав найглухіше село, і як мене не вмовляли, що там небезпечно, я лишивсь непохитний: мені кров з носа треба було написати, що навіть у найвіддаленішому селі, довкола якого бродять мельниківці, люди горою стоять за радянську владу.  Добирався туди не сам: виїхав ще взвод автоматників та кілька душ з активу районного. Теж усі озброєні автоматами (супутниками агітатора, як їх називали скалозуби) та ще й гранатами, що важко одвисали в кишенях. Ми їхали підводами, вслід за вантажівкою, до якої не осмілився сісти жоден солдат: в разі нападу першою мішенню була б та машина. Для чого вона, порожня, їхала з нами, дізнався пізніше.  Я теж тримав у руці пістолет "вальтер", подарунок ківерцівського прокурора, заряджений розривними кулями.   

...Село не зустріло нас кулеметним вогнем, село наче вимерло. Тільки крайні од дороги хати були обмальовані тризубами, обписані націоналістичними гаслами. Найчастіше траплялося "Слава Україні!".

— Стереть! — скомандував лейтенант з блакитними погонами.

— Может, поджечь? — запитав старший сержант.

— Дур-рак! Завтра ж вибори! Ти што, забил?

Стерши всі написи, попрямували до сільради, де містилася виборча дільниця. Ішли й цілилися автоматами у вікна, а за ними, здається, не було жодної живої душі. Жодного людського обличчя по той бік. Все поховалось при звістці: "Совєти ідуть!"

Коло сільради нас зустріли ястребки, їх було душ із десятеро і всі вони мали наляканий вид. Над сільрадою полоскався знехотя червоний прапор, а над дверима висів якийсь аж пожований транспарант: "Всі на вибори до Верховної Ради!" Відчинилися двері, і до нас вийшов неголений давно чоловік з червоними од безсоння очима. Голова сільради, він же й очолює виборчу комісію.

— Готові до виборів? — поцікавились представники з району.

— Та-а... мовби готові...

— Людей попередили?

— Та сказали усім.

— Прийдуть?

— А оно ястребки за ними ходитимуть,— кивнув у бік озброєних хлопців голова.

— Глядіть, щоб були усі до одного. Головою відповідаєте. Ось і кореспондента привезли... Хто голосуватиме перший?

— Та Ольга Базарна. У неї син на фронті погиб. Оно вона і живе.

— Не заспить?

— Та мовби ні. Хлопці розштурхають. 

...................

Спали — не спали — проснулись о шостій. Наспіх поснідали, оглянули востаннє виборчу дільницю, приготували бюлетені та списки виборців.

— Так де ваша Базарна?

— Та хлопці вже побігли.

Невдовзі появилась і Базарна. Закушкана так, що тільки очі мерехтіли.

— Чого, тітко, так рано? Боялися, щоб ніхто не проголосував раніше од вас? Не спали, мабуть, усю ніч?

Жінка тільки провела по губах шкарубкою долонею. А я, налаштувавши блокнота, гарячково мережив: "Ольга Базарна. За дві години до початку голосування прибігла до виборчої дільниці. Не спала всю ніч: боялася запізнитись".

— Ану видайте їй бюлетені!

— Так іще ж мовби рано.— Це — голова.

— Видайте, видайте, жінка того заробила!

Ткнули бюлетені Базарній до рук. Вона стояла несміливо, не знаючи, що з ними робити далі.

— Ось сюди, жінко, опускайте,— підказав голова.— Ось у цю дюрку.

Базарна довго не могла віпхнути бюлетені до урни: не лізли в шпарину.

— Та складіть їх! — хтось із досадою: ну й кугути ж ці селюки!

Врешті проголосувала. Стояла ні в сих ні в тих. Потім запитала несміливо:

— То мона іти?

— Ідіть, тітко, та випийте добру чарку за товариша Сталіна!

— То спасибі вам! — Ще й уклонилася.

Рівно о восьмій в супроводі ястребків почали приходити люди. "Самі бояться,— пояснив голова.— Щоб тоді не спитали хлопці з лісу". Внесли привезений із району патефон (радіо тут ще не було), поставили єдину пластинку (чи більш не дістали, чи забули узяти), на якій була записана популярна ще до війни пісенька:

Расцвєталі яблоні і груші,
Поплилі тумани над рєкой,
Виходіла на бєрєг Катюша,
На високій на берег крутой!

Виходіла, песню заподіла
Про степного гордого орла,
Про того, которого любіла,
Для кого і пєсню берегла.

Голосували по-різному. Одні кидали швиденько бюлетені до урни та й ушивалися, наче боялися, що їх от-от затримають, інші ж голосували спроквола, а були й такі, що наважувалися зайти до кабіни, хоч лейтенант запрошував усіх, особливо чоловіків:

— Заходітє, заходітє, не пожалеете!

І ті, що в кабіни заходили, мене найбільше цікавили: мусив навести кілька патріотичних написів на бюлетенях. По секрету домовився з головою, що він, коли голосуватиме, напише подяку товаришеві Сталіну (це в нас називалося "організувать матер'ял"), але одного бюлетеня було для мене замало.

Та ось проголосували майже усі, швидко темнішало. Знадвору донеслись чоловічі голоси, жіночий розпачливий плач. Я, зацікавившись, виглянув.

Поруч із ґанком стояла ота крита машина, довкола неї тупцялися озброєні енкаведешники.

— Рразойдісь!.. Рразойдісь!..— кричали вони на жінок, що, плачучи, намагалися прорватися до машини. Нічого не розуміючи, я підійшов до сержанта, запитав, чого плачуть жінки, чого вони добиваються.

— Плачут потому, што дури! — відповів сердито сержант.

Вже пізніше я з'ясував, чого плакали жінки.

Лейтенант недаремно лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по ен-каведешникові з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши, надвір, а тут енкаведешники:

— Ану наклонісь!

Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче, додому, а якщо посилана крейдою — паняй до машини!

— А як чоловік написав щось патріотичне? — спитав я лейтенанта, який добряче підпив за вечерею: ум'яли цілого кабана, списаного в рахунок поставок.— За товариша Сталіна?..

— Разбєрьомся,— гикнув лейтенант.— Слічім почерк, нєвіноватих атпустім.

А перед вечерею, замкнувшись, висипали бюлетені з урни, стали підраховувати голоси. В тому підрахуванні брали участь і члени комісії, і представники з району, і навіть лейтенант, що походжав, заглядаючи їм через плечі. Він же й забрав усі бюлетені з написами, сховав до планшета. Серед тих бюлетенів лише один був із вдячністю товаришеві Сталіну (голова мене не підвів), на решті ж написане таке, що страшно було і читати. Суцільні прокльони.

Порахували зіпсовані ті бюлетені, дістали натомість нові, привезені про всяк випадок з району, стали писати на них патріотичні гасла.

— Дев'яносто дев'ять відсотків,— підсумував голова. І до секретаря, що писав протокол:— За кандидатів блоку комуністів та безпартійних проголосували дев'яносто дев'ять відсотків.

Цим і закінчилося голосування в глухому тому селі.
.......
Наступного дня я вже був у редакції. Сидів за письмовим столом, строчив кореспонденцію в номер з красномовним заголовком: "Голосують людські серця". Думки вискакували, як чортики з бочки, обкатані рядки лягали один до одного, наче й не я їх писав, а штампувала відрегульована добре машина.

Ось короткий виклад цієї кореспонденції, що була надрукована дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот сорок шостого року в газеті "Радянська Волинь".

Вона починалася так: "Село не спить. Всю ніч вогні. Не проспати б".

Далі йшов опис виборчої дільниці з обов'язковою згадкою про товариша Сталіна. Який, звичайно ж, ласкаво всміхався з портрета.

"Шоста година, а вже появляється перший виборець. Це літня жінка — Ольга Базарна. Вона за всю ніч очей не зімкнула: боялася запізнитись.

— Мій син віддав своє життя у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками,— заявила вона, опускаючи бюлетені до урни.— Голосую за світле життя, що його принесла нам радянська влада, за дорогого товариша Сталіна!..

Восьма година, в приміщенні повно народу. Яскраве світло од ламп, урочисто лунає святкова музика. А люди йдуть і йдуть. До виборчої урни підходять селяни й селянки, опускають блакитні і білі бюлетені, відходять потім вбік і довго не розходяться. Діляться між собою враженнями, радістю, говорять про сучасне і майбутнє. А народний вождь Йосип Віссаріонович Сталін тепло і мудро посміхається до них з великого портрета".

Під кінець наводились патріотичні написи на бюлетенях, що їх полишили ощасливлені радянською владою селяни.

"Дев'яносто дев'ять відсотків голосів було подано за непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна!"

Ця кореспонденція була надрукована в нашій газеті без жодної правки.

........

Але що найстрашніше: я тогочасний просто не зміг би написати той нарис по-іншому... Я щиро вірив у те, що Сталін дні і ночі не спить, піклуючись про всіх нас, його дочок та синів ("Всі ми Сталіна сини, Сталінові дочки"), що наш лад найсправедливіший та найгуманніший у світі, і цю мою віру не могло похитнути ніщо.

Джерело: Анатолій Дімаров, "Прожити й розповісти"

Сохранено

</>

Вибори радянської влади у волинському селі, 1946 р.

Ось як Анатолій Андрійович Дімаров, радянський журналіст та прозаїк ( Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка 1981 р.) описує радянські вибори в глухому селі Волинської області, які він освітлював як журналіст. Текст досить довгий, але гарно передає атмосферу «свята»: ...

Читать полностью

Источник

Оставить комментарий

Популярные посты:

cassius

Спортивный образ жизни: как регулярные тренировки трансформируют тело и разум на пути к здоровью

mahavam

сказка про медведя

tytgrom

Памятники Петрозаводска. 22-07-2024

masterok

Куда исчез Борман?

amarok_man

Американец: Поезда РЖД – лучшее, что я видел. За американские мне теперь

philologist

Карен Свасьян. "Расставания" (Центр гуманитарных инициатив, 2024)

dobriydoktor

Нахально запрыгнул на табуретку, на коробку с чаем и лезет

katia_lexx

чистая магия

gatoazul

Стереоальбом "Крым-2024". День 4. Турстоянка Сарабей

• Архив