Комплексне-3: Навіщо нам слова - ми можем і без слів

lyusha_d — 25.01.2011

Давно хотіла написати свої роздуми на тему слів, а вчорашні пости ще підштовхнули.

Якось дивилась у театрі п’єсу Луїджі Пірандело, у нашому Російської драми йшла як «Месть по-итальянски». У ній героїня дізнається, що її чоловік має коханку, і пробує щось підняти з цього приводу (не пам’ятаю, здається, розлучення хотіла). Але затишний міщанський світик воліє лишити все тихим та усталеним. Тож єдине, що лишається оточенню героїні – визнати її божевільною. Один з персонажів умовляє її – це ж-бо так добре і приємно бути божевільним: можна казати правду, казати кожному у вічі! І зрештою героїня здається. Вона оглядає своє оточення і каже до цих правильних міщан: злодій! Шльондра! Убивця! – Божевільна, божевільна! – радо погоджуються вони.

Я давно кажу, що думаю. Мені це важливіше багато за що. За хороші оцінки в інституті, за роботу. Розуміючи, що красивим людям багато чого дозволено (мене це, звісно, не стосувалось) , я років у 17 раптом усвідомила, що і розумним – теж. І це вже я перевіряла на собі. В універі, думаю, мене багато хто вважав несповна розуму, аж поки я починала відповідати на семінарах – ось і виходило, що розумному дозволено поводитись по-дурному.

Я казала, що думаю, і поводилась, як хотіла. З одного боку, я могла валятись на парті догори ногами всю перерву і верещати – просто так, бо мені так хотілось. З іншого, я могла встати серед лекції і попросити викладача припинити расистські висловлювання. Відтоді, як я зрозуміла, як важливо казати неприємну правду, а ще таку, за яку можна і постраждати, я живу ніби оповита отим серпанком божевілля.

Зовсім недавно я подумала про іншу відвертість. Відвертість зі знаком плюс. Я не вмію казати приємних речей. Навколо мене стільки гарних людей, стільки людей, які мені подобаються. Іноді думаю – ось взяти victoria_z Вона мені часто каже щось приємне. А я, я так нею захоплююсь, я Антону скільки разів казала – яка Віка красуня! І ось недавно думаю: а чого ж я не можу їй це сказати? Але не підійдеш же, не скажеш: Віко, я тебе вважаю дуже гарною. Ну що це буде? ВНЄЗАПНО. Та вона й справді дуже гарна, напевно, сама це знає, чого я буду?!

Навколо стільки людей, по-справжньому важливих для мене. Людей, за якими я сумую. Людей, з якими радо проводжу час. Але ж я майже ніколи не кажу їм про це. Якось don_gael написав, що нікому не казав «люблю». У коментах nekudza спитав: «А мамі?» Олег пояснив, що мав на увазі не це. А я здивувалась. Мамі? Це що – щось таке звичайнісіньке, це так часто буває, що хтось каже своїм батькам, що любить їх?

Я завжди вважала і досі переконана, що важливі слова знецінюються зачастим вживанням. До Антона я нікому не казала про кохання, а коли вперше сказала йому – у нього на очах були сльози (багато хто з вас знає, наскільки він стримана людина). Він достатньо знав мене, щоб розуміти, що для мене значать ці слова, наскільки для мене незвично і важко сказати «кохаю».

Ще я тільки недавно (холєра, мені під тридцять!) позбулась того підліткового «говорити про секс ОК, а про кохання зась, я ж не слабак, не слинтяй». Тепер принаймні я можу сказати, що когось люблю, до когось добре ставлюсь, хтось мені близький, дорогий – третім особам сказати, не самій людині, але хоч щось.

І, так само, я не вмію приймати освідчення чи компліменти, приємні слова. Я одразу стискаюсь, напружуюсь, розгублююсь. Коли ще я точно знаю, що заслуговую – похвалили якесь уміння чи якусь рису зовнішності – одне. А коли я не згодна з твердженням, або мені важко його оцінити – можу хіба що сказати щось підкреслено грубувате, кинути недоречний жарт. Найстрашніше бувало, коли кілька разів друзі казали мені, що люблять мене. Наскільки я не знала, що сказати, наскільки незручно почувалась!

І, як я писала в попередньому пості – підвішує мене абстрактне «ти хороша» - адже я категорично й переконано не вважаю себе хорошою людиною. Починаю думати – навіщо людина сказала це? Це звичайне how do you do? Це вдячність? Це людина щось хоче?

А ще те, до чого я виставляла вірш Симонова. Дуже підозріло я ставлюсь до сказаного, просто кажучи, в ліжку. Про себе можу відповідально сказати: ніколи не казала нічого такого, чого в цій конкретній людині не повторила, умовно кажучи, зранку. До того, що кусала собі губи, щоб не сказати щось надто ніжне. Та й таке бувало, що чоловікові затуляла рота, щоб не прохопився чимось «зайвим».

Авжеж, для когось це просто частина пестощів – поцілувати, сказати щось конкретне (тобто, комплімент тілу, або що партнер щось гарно робить – в такому плані), а для когось таким саме елементом постільної ввічливості може бути і щось абстрактніше (грубо кажучи, не «в тебе ніжні руки», а «ти хороший»). Ну так – геть смішно, я, КО, кажу, фактично, що в ліжку люди поводяться по-різному. Розумію це.

Ось evgeniakon писала про потребу сказати - буває, але скільки разів я стримувалась, з різних причин, зокрема і через те, що мені хотілось казати під впливом пристрасті щось, чого б я не сказала ""утром, в трезвый час, когда душа опять сильна, как прежде". А бувало, що й не любовний шал, а просто сентиментальність, хвилина ніжності - але тверезе перемагало, і я втримувалась від ніжних слів.

АПД: Забула ще сказати - якщо вже хотілось сказати щось загальнолюдське, все одно казала так, щоб можна було зрозуміти так, що я про секс, наприклад, "мені з тобою добре" .

Резюме і моралі не буде – даруйте за набір банальностей і опис моїх комплексів :) Вважаю, що приємні речі говорити потрібно і важливо. Але не дивуйтесь, якщо я підвисну, чи сприйму щось надто серйозно ;)

Сохранено