Фронтовий щоденник за 6-10 серпня (перенесено з Facebook)

bilozerska — 12.08.2014



Дорогі друзі, дякую всім, хто привітав мене з днюхою! Не маю змоги з мобілки відповісти усім, але все прочитала.
День народження сумний вийшов. Сьогодні загинув один наш хлопець. Потрапили у ворожу засідку. Довезли до лікарні, але не врятували.

Вчора ми виїхали на бойове завдання. Нам не казали, куди їдемо. Сьогодні командири дізналися, що там буде - коротше, що буде дуже страшно. І мені наказали залишитись. І я залишилась - на блокпості з нашими військовими. Він як острівець серед ворожих територій. Чергую тепер з ними на блокпості. Мені не вперше - до того, як ми почали брати участь у боях, я чергувала на блокпостах.
Що з нашими, не знаю. Скільки мені тут бути - не знаю.
Дуже сумую по маленькому Ватничку, дитині, шматочку чорного оксамиту. Вдома, на базі, в цей час, перед сном, він мурчить, гладить мені обличчя лапками і вилизує губи і ніс. А я виціловую йому носик, чоло і пухнастий животик. А потім він спить, як комірець, у мене на шиї.

По нас зараз гасять із мінометів. Але ще не звелися, жодна міна не впала дуже близько. Вигнали мене, собаки, з теплого намету, де я збиралася спокійно спати. Зараз, мабуть, піду вкладуся в блиндажі, щоб нікуди не бігти в разі чого.
А минулої ночі по нас лупили гради. Військові кажуть - з території Росії.
Але все це взагалі дрібниці порівняно з тим, що зараз має бути у хлопців. Почуваюся дезертиром.
Коли вже то все закінчиться...

6.08.2014.



Координатор Комітету визволення політв'язнів Микола Коханівський перед виїздом на перше бойове завдання. Він ще не повернувся. Тримайте кулаки за нього і всіх хлопців.

6.08.2014.


Блокпост, на якому я зараз застрягла. Мій тимчасовий сослуживець, молодий мужик, мобілізований, показує у мобілці відео. Багато коротких відеофайлів - щоденний побут поста: варять борщ, прибирають територію, відповідають на дзвінки дружин, сидять, палять, сміються, збираються на виїзд... "Ось цей - уже 200-й. Бардак (БРДМ) наїхав на фугас".
- Ось це і це не викладай в Інтернет, тут укріплення і секрети добре видно, - майже автоматично кажу я.
- Та я нічого не збираюся викладати, я в Інтернеті ніде не зареєстрований. Це для себе, для пам'яті...
- Хороша пам'ять залишиться. Дивись тільки трубу не загуби до кінця війни. Шкода буде.
- Ні, зовсім не буде шкода. Якщо я загублю трубу - це все залишиться в минулому - і все...

6.08.2014.





Зараз ніч, все спокійно, обстрілів нема, а мене накрило.
Оце рідне дитя зараз росте без мене.
Дитя, Комочок, Жмутик чорної вати, Шматочок чорного оксамиту. Моя радість неслухняна.

Ми підросли, зловили двох мишей, після чого у нас різко зросла самооцінка. Ми вирішили, що ми вже не малеча, а доросле котисько, і маємо право робити все, що нам заманеться.
Весь час, коли ми не спимо, ми стрибаємо по стінах і стелі. Ми пізнаємо світ, і все, що є в цьому світі, обов'язково маємо спробувати на зуб і кіготь. Ми страшні звірі - у нас є чотири лапи, 20 кігтів і зуби! Зуби! В яких вже побувало все, що потрапило нам на очі.

Ми весь час ловимо уявних мишей. У ролі миші може бути взагалі що завгодно. Ми робимо засідки і переможно вистрибуємо з них. Ми самі будуємо собі укриття з різного мотлоху, що лежить на ліжку.

Нам неможливо пояснити різницю між шнурками і ремінцями від різної військової снаряги, які кігтити і кусати можна, бо їй нічого не зробиться, і зарядкою від нетбука.
Коли ми стаємо вже зовсім неконтрольвані - відправляємося у карцер (переноску), якого дуже боїмося. Там ми спершу кричимо, потім засинаємо, потім виходимо звідти шовковими й муркотячими від щастя.

Вночі ми, дяка Богові, спимо - на грудях чи шиї. Нам сняться сни - ніколи про їжу, бо ми завжди ситі, у нас круглий наїтий пузік, наше хутро відблискує на сонці, як наелектизоване. Нам сняться пригоди, гонитиви й засідки.

Десь о шостій ранку ми прокидаємося і починаємо стрибати - неважливо звідки, важливо куди: на сплячих. Нас дуже хочеться зловити і викинути з кімнати, але ми точно знаємо, що цього не буде, і користуємося повною безкарністю.

Зате ввечері, перед сном, коли ми з'їли усе, що нам дали, ми залазимо на коліна, муркочемо, лижемо руки й обличчя. Вкладаємо голову у долоню і так спимо, поки нам у цей час виціловують носик і пузик.

Воно там без мене. Його годують і носять на руках інші люди. Воно росте і може забути мене.

Наші зараз у пеклі. А я тут, схоже, застрягла

7.08.2014.


У нас тут зранку був бій. Троє поранених армійців. Нас стало менше.
Поранених вже відвезли до госпіталю. Я продовжую чергувати на блокпості. У цю спеку, на розпеченому асфальті стояти дуже тяжко, вчора ми частіше підміняли один одного, а тепер...

Повз нас часто їздять військові. Я бігаю до них і випрошую звістки про наших. Сьогодні була звістка, що їх бачили живими. Телефонного зв'язку там, де вони зараз, майже нема.
Коли один раз вони дозвонилися, я дуже просила мене забрати, але це фізично неможливо, туди зараз ніхто не доїде. Тож стояти мені поки що на пості і спати у блиндажі.

Повз нас суцільним потоком їдуть біженці. Що б там російські ЗМІ не брехали - втікають вони в Україну, а не з України. На багатьох машинах прикріплені великі папірці, на яких від руки написано "Діти". Дорослі плачуть, а діти ні, для них це цікава пригода.

Їхала сьогодні машинка - стара, ще радянська. У ній - літнє подружжя. Всередині - старі сумки й лантухи з їхніми пожитками. Бабуся виходить з машини і починає плакати. Я кажу: "ми чимось можемо допомогти?". А вона кидається нам на шию, цілує мене і брудних, неголених, зовсім не ввічливих солдат, плаче і каже: "Деточки, вы же нас защищаете. Убейте их, прогоните их, хоть в Россию, хоть куда. Деточки, почему так долго?". Все, що вдалося з'ясувати - у них розбомбило дім, ніякого іншого майна немає, близьких родичів, які можуть допомогти, схоже, теж нема.

Я беру і віддаю їй 200 гривень. Вона не хоче брати: "У нас є гроші". - "Багато?" - "500 гривень". Ну, запхала їй у руку. Вона обіцяла у першій же церкві поставити велику свічку, питала, за кого. Ну, я назвала імена наших, які зараз там, і всіх, хто з ними.

Хлопці сказали, що даремно я віддала гроші, бо тут того людського горя багато їздить, у мене на всіх не вистачить. Я з полегшенням кажу: ”А в мене більше нічого і нема".

P.S. Тільки, друзі, боронь Боже, не намагайтеся прислати мені якісь гроші. Я все одно не зможу їх отримати. Тут інше життя і зовсім інші правила існування.

7.08.2014.





Сиджу на блокпості - вже забула, котру добу. З нашими нема зв'язку від вчорашнього обіду. Знаю лише, що там зараз пекло, і дістатися до них неможливо зараз.

Вони там, а я тут прохолоджуюсь (слово невдале, бо спека страшенна, але ж суть така). Коли зможу з ними зустрітися - не знаю. Ця невизначеність гірша за мінометний обстріл.

Зв'язку тут майже нема - не лише Інтернету, а й звичайного мобільного. Не тільки вони звідти не можуть телефонувати - я теж більшу частину часу сиджу без покриття. Як тільки щось таке трохи з'являється, поспішаю відзвонитись-відписатись, що хоча б у мене все гаразд.

На дорогах значно поменшало біженців і взагалі цивільних. Хлопці, яким пощастило вибратись із прикордонних сіл, розказують, що мирних мешканців там майже не залишилося. На ціле село - може, дві-три хати зі старими, яким нема куди тікати. Над селами літають залізні кабанчики, їх тут називають прискореною "новою поштою". З Росії до нас - за кілька секунд.

Коли стає темно, я бачу сполохи і навіть чую звук "градів", які б'ють з території Росії. От цікаво - я їх бачу неозброєним оком - а ті,в кого є супутники,найпотужніша оптика тощо - не бачать? Чи вважається, що так і треба? Вигадали, блін, "зону АТО". "АТО" з градами.

Мені сказали, що якісь круті аналітики пишуть, що у найближчі кілька діб все вирішиться - або Путяра відкрито введе війська, або змириться з тим, що "сепаратистів" задавлять. Спитайте там хтось у тих аналітиків, скільки мені ще на блокпості сидіти.

Взагалі, я тут зрозуміла одну важливу річ: те, що відбувається на фпонті, і те, що у владних кабінетах, заявах Порошенка й Обами, повідомленнях прес-служб - це два різні світи, які просто ніяк не перетинаються і не залежать один від одного. Фронт уже давно живе своїм життям. Великими бойовими операціями реально керують підполковники і полковники, які на полі бою. Дрібними вилазками - командири груп, які роблять ці вилазки. Відірвані від реалій генерали в Києві про це нічого не знають. А в новинах - суцільна брехня.

8.08.2014.


Ось така у нас є коробочка



8.08.2014.


- Ало, мам, ми йдем на полонину. На кілька днів. Там не буде зв'язку. Ало, все нормально, мам. Як буде покриття - подзвоню.
- Дімка, тримай палатку! Зараз її здує! - верещу я.
У посадці засів ворожий снайпер. Тільки б не стрельнув зараз, думаю я. Бо наші відкриють такий вогонь - не тільки у телефоні, три села почують. Полонина, ага.

Цей пост присвячується нашим мамам - тим, які знають, де ми, і тим, які не знають. Моя, наприклад, думає, що я просто живу на базі у глибокому тилу.

Якщо вірити інформації, що доходить до мам мобілізованих, уся українська армія не воює. Хлопці охороняють пости і військові бази на мирній Дніпропетровщині чи Харківщині. Працюють кухарями чи електриками у тилових частинах. І жодного бойового виїзду.

Мами добровольців вважають, що їх діти в Карпатах або на морі. А що робити?

Бувають і винятки. Мені третій день поспіль телефонує мама нашого бійця, який зараз там, на дуже важкому виїзді. Каже, що сина звати Саша... А ми ж знаємо один одного лише за позивними.
Заспокоюю, кажу, що сина її не знаю, але ні вбитих, ні поранених у на поки нема. (Сьогодні одного таки поранило, але він західняк, а мама та, судячи з мови, східнячка).

А от батьки, татусі - інша річ. Батько - то скеля. Він дуже часто знає таємницю сина і тримає її, як партизан. Яке це треба мати вміння володіти собою - я навіть не уявляю.

А іноді батьки воюють поруч із синами. У нас сьогодні неподалік від поста був дуже тяжкий бій. Вбито 19-літнього армійця і поранено чотирьох. Один важкопоранений - боєць Правого сектора. Був в бою разом із батьком. Куля пройшла навиліт, задівши важливі органи. Життя хлопця залежало від того, як швидко він потрапить до лікарні. Найкоротший шлях був через ворожі позиції. Батько стрибнув за кермо автівки і 5 кілометрів гнав її під суцільним обстрілом. Хлопця врятували.
Повернувшись до нас, батько пішов до командира і вимагав вигнати із загону хлопців, які якось негарно обійшлися з трупом "сепаратиста". "Треба завжди залишатися людьми".

8.08.2014.


Скоріше за все, зв'язку тепер довго не буде. Помоліться, чи що, за мене і всіх нас. Дуже хочу повернутись живою.

9.08.2014.




Після бою під Савур-могилою. У нас (Добровольчого корпусу) за два дні боїв 4 вбитих і 9 поранених...

10.08.2014.

Оставить комментарий

Популярные посты:

• Ранее
• Архив